Вперше я побачила Василя Пилиповича Третецького біля пам»ятника Т. Г. Шевченку 9 березня
2005 року на церемонії покладання квітів. До цього лише читала статтю про нього та бачила його
фото в якійсь обласній газеті. Познайомилися ми трохи пізніше, у квітні, коли мене запросили до
облдержадміністрації.
З 17 травня я стала працювати начальником управління культури і мистецтв Харківської обласної
держадміністрації під його безпосереднім керівництвом. З перших днів роботи мене вразив один з
найулюбленіших висловів Василя Пилиповича: «Все буде гаразд». Слова промовлялися з
усмішкою і з паузами між «все – буде» і «буде – гаразд» і одночасно підбадьорювали, давали
надію, переконували. Це було не просто словосполучення – це була його внутрішня переконаність
у цьому, оптимістичне налаштування на будь-яку справу, впевненість у позитивному вирішенні всіх
проблем.
Не дивлячись на його доброту, він нікому не дозволяв підвищувати на себе голос чи якимсь
чином виявляти неповагу до себе. В.П. Третецький завжди був рівним, витриманим з підлеглими і в
той же час міг бути різким і категоричним, відстоюючи свої погляди. Вмів так делікатно зробити
зауваження, що повторити цю помилку іншим разом вже не хотілося.
Згадую випадок: поспішаю на нараду, на ходу підписуючи термінові папери, заскакую в
автомобіль і тут же телефонує секретарка Василя Пилиповича:
– Ніно Антонівно, Ви де?
– Я вже на площі, їду.
Водій поспішає, ми вже майже проїхали найбільшу площу Європи, і знову дзвінок від секретарки:
– Ви де, Ніно Антонівно?
– Я вже біля входу в адміністрацію!
Невеличка пауза і вона сповіщає:
– Ви спізнились. Можете повертатись назад – Василь Пилипович нараду відмінив.
Я глянула на годинник: дійсно, я спізнилася на дві хвилини.
Через півмісяця мого призначення на посаду – мій день народження. Прошу Василя Пилиповича
про можливість не вийти в цей день на роботу, все одно необхідна поїздка в один із районів
області, можна поїхати саме в цей день. Він посміхається:
День народження – є день народження і нічого тікати. Працюйте.
І ось – його день народження. Зранку зірвала в своєму саду величезний букет « октябринок » і
заїхала до Василя Пилиповича перед роботою. Зайшла до приймальні – а там!.. Місця немає, де
стати! Підходжу прямо до дверей, а полковник, з кошиком троянд і картиною, мені каже:
– Я зараз заходжу.
– Я думаю, що спочатку зайду я, швиденько вручу свій віник і піду, бо Ви ж будете вітати, довго
говорити, так?
Він, може й без ентузіазму, згодився. Заходжу до кабінету і бачу таку картину: весь кабінет
заставлений кошиками різноманітних квітів, навколо стоять якісь подарунки і серед усього цього –
розгублений Василь Пилипович… Я вітаю його і запитую: « Ну, що, хотілось би втекти?..»
А на другий день він покликав мене до кабінету, щоб порадитись, яку картину передати до
школи в Миргород, які книги до яких бібліотек та шкіл. До речі, книги зі своєї власної бібліотеки
Василь Пилипович Третецький теж передав до обласних бібліотек.
Одного разу, знаходячись у відрядженні в міністерстві культури і туризму, мені вдалося вирішити
одне важливе для Харкова питання, яке ніяк не зрушувалося з місця вже довгий час. Я вийшла з
кабінету міністра, вірніше, вилетіла, як на крилах! Але… Було одне важливе «але»… Я рішення
губернатора автоматично замінила своїм… Сіла в крісло, набираю номер мобільного телефону
В.П.Третецького, хоча знаю, що в цей час він на нараді в губернатора. Розповідаю про ситуацію,
яку я створила… Пауза була не більше трьох-чотирьох секунд і я почула спокійний голос Василя
Пилиповича: « Дякую, Ніно Антонівно, що Ви виконали моє завдання. Дуже дякую». Ф-фу… Все.
Треба ще про щось говорити?! Багато кому поталанило в житті працювати з керівником, який
саме так поступить в подібній ситуації? Думаю, не всім…
Це, може, єдиний заступник губернатора, який вимагав, щоб хоча б один-два рази на місяць ми,
начальники управлінь обласної держадміністрації, особисто зустрічалися з губернатором і
озвучували проблеми підпорядкованої нам галузі. Не всі заступники губернатора схвально
ставилися до подібних ситуацій, хоча така постановка питання з їх боку часто спрацьовувала, як
зіпсований телефон.
Коли Василя Пилиповича призначили генеральним директором АТВ/К і стало питання
авторських програм, Віктор Петрович Козоріз почав наполягати, щоб одну з них вела я. Василь
Пилипович запропонував назву програми « Мистецькі зустрічі з Ніною Супруненко». Це була його,
а не моя назва. Єдине, що я попросила, це змінити слово «мистецькі» на «творчі», переконавши
В.П.Третецького, що це значно розширить коло тих людей, яких я можу запрошувати на ефіри.
Його ж ідея і авторська передача «Вечірня казка», і багато інших. Взагалі, він був генератором ідей.
Сам любив готувати каву для близьких друзів. Пив її з медом, а не з цукром, і пригощав гостей.
І ось – з»явилася «садиба» в Куйбишевому. Василь Пилипович так захопився нею, як і всім, чим
йому доводилося займатися. Йому подобалося працювати на землі. Він вирощував там помідори й
гарбузи, редиску й часник – все на світі! А потім з гордістю пригощав нашу знімальну групу
телебачення то помідорами, то ананасними гарбузами. Одного разу завіз кущики полуниць для
мого саду. Я почала заперечувати: « Василю Пилиповичу, мені мою нікуди дівати!», на що він з
захватом відповів: « Та Ви що, Ніно Антонівно?! Це ж ремантантна!»
Мрії про сад захопили його відразу ж. Пам»ятаю, як вони з Богданом Омеляновичем Волосом
їздили купувати виноград і час від часу телефонували мені, раді, як малі діти! Згодом я запитувала:
– Навіщо стільки винограду?! Куди його потім дівати?
– Так я ж буду пригощати всіх! Всім же потрібно!
Зі свого саду я викопала для Василя Пилиповича саджанців калини, бузку, шовковицю ще від
мого прадіда і горіхів, які розлущуються легко-легко, навіть жіночими руками, та кущики
багаторічних квітів. Весь час потім він хвалився нам, що посадив мій сад – всі саджанці в одному
місці! А коли ми приїжджали до садиби під час Сорочинської ярмарки, то Василь Пилипович з
гордістю показував, що всі дерева й кущі прийнялися.
Горіхів у саду Третецького було багато, здається, дерев з п»ять, і він пригостив нас з Олесею. Я в
той день від»їжджала до Києва і забрала їх з собою. Софійка, дружина Антона, відразу ж
безапеляційно заявила:
– Ніна, або Ви їх всі перечищаєте, або забираєте назад до Харкова!
І я сіла зранку в дворі і намагалася розбивати горіхи! Це було щось!.. Горіхи величезні, а
половинки наче цементом чи суперклеєм зліплені! Ну, що робити? Б»ю… З невеликими
перервами, щоб руки хоч трохи відпочили.
На другий день знову сіла за горіхи, аж тут Василь Пилипович телефонує. Вчасно! Дуже
вчасно…
– Ніно Антонівно, а що Ви робите?
Думаю.
А про що Ви думаєте?
Та думаю, Василю Пилиповичу, що мало в нас креативних чоловіків..
Це ж чому?
Та тому, що дарують жінкам срібло, золото, діаманти. А жінка одягне їх у свято, згадає того
чоловіка, а потім прикраси в шафу складе – і знов про нього забуде! А Ви – дуже креативний!
Подарували мені ці залізобетонні горіхи і я… згадую… різними словами… Вас – який вже день!
Василь Пилипович сміявся довго і пообіцяв, що на майбутнє буде дивитися, з якого дерева
можна горіхами пригощати, а з якого – ні!
Події на Майдані не могли залишити таку людину як Третецький осторонь. Дуже тепло говорив
про миргородців, коли ходив закуповувати продукти та речі. Розповідав про ситуацію, коли він
купував сало і жінка поцікавилася: « А навіщо Вам його так багато?», на що Василь Пилипович
відповів: « Так це ж я для хлопців на Майдан». Вона сказала: « Тоді я грошей від Вас не візьму.»
Він розповідав, що ледве умовив її взяти за два кілограми, які він віз до Києва своєму приятелеві.
А потім ще жінка покликала інших продавців і вони почали нести кожен те, чим торгував.
Під час цих подій я була в Києві. На другий день після того, як з»явилися перші вбиті снайперами,
дзвінок зранку:
– Я вчора відправив маму в Одесу, Богдан Омелянович взяв відпустку за свій рахунок – ми їдемо
до Києва.
– Будьте обережні! – відповіла я, відразу ж зрозумівши всю безглуздість цих слів! Як можна бути
обережними перед вбивцями-снайперами?!
Вони телефонували з траси час від часу і розповіли про блок-пост жінок у Борисполі, які зупинили
автомобіль, озброєні кухонними знаряддями праці. На їхнє запитання про причину зупинки, жінки
відповіли: « Щоб «тітушок» не пропустити на Майдан!» В той день я вперше від Третецького і
Волоса почула про блок-пости. Згодом вони з»явилися всюди.
Наша остання розмова відбулася напередодні страшного дня… Василь Пилипович
зателефонував близько 21 години, був у гарному гуморі, розповів про заплановані на завтра події,
а потім попросив почитати нового вірша. Я віджартувалася: « Ой, ліньки мені зошит десь шукати!»
А він говорить: «Ну, тоді почитайте, будь ласка, не нового.» І я прочитала, навіть не підозрюючи
про те, що якби не прочитала, то жалкувала б про це до останнього дня…
Щоб дізнатися, як все пройшло, я зателефонувала йому десь о 15 годині, не знаючи, що він не
відповість уже ніколи…
Одного разу, від»їжджаючи від мого двору, Василь Пилипович зачепив кущ ірису, висадженого
майже на дорозі. Я зробила йому зауваження… А нині часто, виїжджаючи на дорогу, кажу про себе:
« Ой, Василю Пилиповичу, якби ж Ви тільки лишились живі, я б щоразу сама запрошувала Вас
наїжджати на ірис і дорогою до двору, і дорогою назад…»
Ніна Супруненко, заслужений діяч мистецтв України