Суботній червневий день видався дуже щедрим на природні дари: світило
яскраве сонце, насувалися сіро-фіолетові хмари, падала з небес животворяща
злива, налітав свіжий вітер, розганяючи всі негаразди, і, врешті-решт, знову
засяяло ніжне сонце!
Шарівка зустріла нас кришталевими краплями на листях дерев, дзвінкими
різнобарвними голосами птахів і ароматом розквітлої бузини та жасмину…
Душа відчувала не просто органічне злиття з природою, а наче занурювалася
в минуле, яке, звісно, минає, але ніколи – безслідно:
Дерева ці посаджені давно.
Завезені з чужих земель далеких –
Звикали довго, болісно, нелегко
І батьківщину згадували знов…
Але спливли у сонці і дощах,
В морозах і снігах аж два століття!
До парку в’ється сірий древній шлях,
Співають птахи дзвінко в верховітті…
Як співи птахів, так переплелись
Гілки своїх дерев і чужеземних,
Від погляду закрита неба вись –
Століття пролетіли недаремно.
Чужа земля своєю стала вже,
Повітря слобожанське рідним стало…
І спогади залишились лише
Про край, де народились, підростали…
Живуть дерева, врісши в землю тут,
У Шарівці, де все таке знайоме.
Століття два чужі дерева – вдома…
З роси і сонця – нашого! – ростуть.
Цей вірш народився дорогою до Шарівки… Кожне дерево, як і життя кожної людини, має свою долю… І доля ця може бути благодатною, злою, несподіваною чи запланованою…
Але ми, люди, можемо і мусимо впливати на долю дерев! І ця поїздка до палацово-паркового комплексу Шарівський якраз і була організована як десант допомоги. Я не буду говорити про чисельність, кількість, час і тому подібні виміри, бо вважаю, що головне було навіть не це, не результат праці, а її всесильна об’єднуюча сила! Варто було бачити очі організаторів і всіх, хто добровільно долучився до суботника. Це було свято – свято розуміння своєї необхідності, своєї особистої участі у відродженні. У відродженні природи, традицій, доброчинності, суспільної праці, врешті-решт, своєї душі!
Планета просит помощи. Она
От нас уже устала и болеет…
А нам своя кончина не видна –
Становимся беспечнее и злее.
Вообразив себя земли царём,
А не крупинкой космоса, вселенной,
Одним – не лучшим днем своим – живём
И забываем: в этом мире – тленны.
Нетленны только небо и земля:
Трава нетленна, воздух, солнце, звезды,
Закат, луна – и вновь рожденья дня –
Казалось бы, понятно всё и просто!
Живи в любви, и зла не сотвори!
Не оскверняй земли – она нетленна!
Пусть будет вера и добро внутри –
И к лучшему начнутся перемены.
Не бросит аист древнего гнезда,
И ласточка опять птенцов подарит,
И будет плавать в озере всегда
Не грустный лебедь, а влюбленных пара…
И сон-трава, как прежде, расцветет,
Пушистыми глазами глядя в травы,
И будет голубым – не серым – лед,
Дождя вода живая – не отрава…
И люди будут больше не враги
Шмелям, деревьям, ящерицам… Людям!
…Начни с себя. Планету береги –
Другой у нас вовек уже не будет.
Від’їжджаючи з Шарівки, ми знову милувалися кришталевими краплями на листях дерев, і кожен з нас хоч на крапельку, хоч трішечки змінився:.. Кожен відчув своє єднання з природою, зрозумів, що він – маленька часточка цієї природи, яка зможе зберегти її або знищити. І в цьому, я переконана, і був найбільший позитив!
НІНА СУПРУНЕНКО, заслужений діяч мистецтв України