Молдова, Румунія, Болгарія… Кожна країна зустрічала по-весняному сонячно, ніжно-
зеленою травою, прикрашеною різноманітними квітами – життя буяло, росло, квітувало
Здавалося, що на наших очах відкривалися квіти і підіймалися трави, народжувалися
птахи, щоб негайно озвучити навколишній світ своїми піснями! Кожна країна була по-
своєму приваблива і цікава. В кожній можна було б залишитися надовго, але часу на все,
на жаль, не вистачає…
На світі стільки дивних місць,
В яких хотілось побувати!
…Людина на планеті гість
Короткочасний – в цьому вада…
Не вистачає часу їй
Побачити усе на світі,
Занадто мало в неї днів,
Щоб – жити…
(14.06.11, Егіна – Кіпселі)
Отже, і Молдова, і Румунія, і Болгарія позаду, наче три недочитані до кінця цікаві книги..
Але це ще не все, бо там, попереду, чекає зустріч із давно омріяною Грецією…Вона
вабила з дитинства нестримно, починаючи з уроків історії, адже саме на них
зароджувалась зацікавленість, а потім і любов до цієї країни, її історії, культури, традицій.
І ось, нарешті, бажані Афіни…
Приємна втома кожної клітини –
В автомобілі цілих три доби:
Це майже понад силу для людини,
З розряду із собою боротьби!
Та шлях – позаду. Бажані Афіни
Стрічають нас, як дорогих гостей.
Джордж зустріча привітно: « Ясас, Ніна! » –
І ми – свої! – серед – своїх! – людей.
(4.05.09, Егіна)
Так, дійсно, перше і надзвичайно сильне відчуття – це відчуття причетності до цього
привітного народу в цілому і до кожного мешканця зокрема проникає в тебе з першої ж
хвилини! Здається. що саме ти – тут бажаний гість, навіть необхідний, що саме тебе тут
давно чекали… І де б ти не з”являвся – в магазині чи таверні, на ринку чи в ресторані –
тебе зустрічають як давнього знайомого чи друга!
Закінчилися тридобові мандри
І я купаюсь в чарівній красі:
У Греції квітують олеандри,
І гібіскуси теж у квітах всі!
Цвітуть гранати, виноград, оливки,
Лимони теж цвітуть, хоч є й плоди!
Цей світ такий чудовий і великий:
І крихта хліба, й крапелька води!
В усьому є краса і необхідність –
Ніщо не зайве на планеті цій,
Хіба що – у людей духовна бідність,
Та заздрість ще, та камінь в кулаці…
(4.05.09, Халкіда – Кіпселі)
Греки – надзвичайно привітні люди з почуттям власної гідності. Вони люблять свою
країну, своє місто, свою родину і не приховують своїх почуттів ні від близьких, ні від
посторонніх. Їм притаманна щирість, відкритість, добросердечність. І – гордість за власну
країну і свій народ!
В житті моєму незвичайні зміни:
Лікуюсь мандрами від болю…
Вже зустрічають вранішні Афіни –
І я в крилі враз відчуваю волю!
На древніх землях Греції каміння
Несе в собі тисячоліть відбитки:
Дух розквіту і полум’я падіння
В минулому від нас уже закриті…
Але лишились пам’ятки культури:
Афайї храм, колони Перфенону,
І залишки колон, розбиті мури
Історію нам повертають знову.
Віки для вічності – неначе кулі!
Для нас вони – одвічне одкровення:
Ми ніби поринаємо в минуле,
Щоб краще розумітись в сьогоденні!
(15.05.09
Афіни – Салоніки)
Побувавши в Афінах, неможливо не відвідати Парфенон, розташований на найвищій
точці Афінського акрополя! Не можна також не згадати і про головний храм акрополя,
присвячений богині Афіні Парфенос, правительці міста. Це визнана пам”ятка
давньогрецького мистецтва. Частина скульптур експонується в Новому музеї акрополя в
Афінах..
Із Парфенона видно всі Афіни.
На каменях – історія тисячоліть!
Вуста пошерхлі шепчуть: « Іме, Ніна, » –
Я з України привезла палкий привіт.
Культура наша древня, як і ваша,
Щоправда, ваша – значно краще збереглась…
Страждань спили народи повні чаші…
Були тріумфи й перемоги в нас, і в вас.
І хочеться,щоб наше покоління
Культурну спадщину зуміло зберегти,
І всі свої таланти, хист, уміння
Змогло прийдешнім поколінням донести!
(16.05.09, Інсураті – Янурімі)
До речі, Парфенон постійно відбудовується. Реставраційні роботи
проводяться масштабно, не дивлячись на кризову та політичну ситуацію. наче,
на погляд греків, збереженню вічного не може загрожувати сьогодення.
Я вже говорила про те, що в Греції постійно пригадуєш дитинство, уроки історії, наче час
від часу поринаєш не тільки в минуле Греції, а й у своє власне! Бо скажіть, в кого ж із нас
не затріпоче серце, коли перед тобою гора Парнас чи Парфанон, храм Афіни чи Зевса?!
Антична міфологія зринає з глибин пам”яті і вже не відпускає тебе ні на хвильку!..
Але час – це те, що є в нас, але притримати його при собі не вдається нікому… Отож,
настала мить і нашого від”їзду з Афін.
Афіни вже далеко, лиш в уяві…
Гора Парнас – не віриться самій!
Це звідси йде мистецтв одвічна слава,
Що притаманна творчості земній.
Пегас і музи – надто вередливі,
До них підхід нелегко віднайти…
Але які буваємо щасливі,
Коли підходим раптом до мети!
І стан душі близький до катастрофи,
Коли не помічає нас Парнас!
Мазки чи рухи, ноти, жести, строфи –
Віднині недоступні вже для нас!..
І не спасають досвід і уміння,
Згасає в серці творчості вогонь –
Пегас і музи нам дають прозріння,
А ми – лише передаєм його…
15.05.09,Ларісса – Катерина
Дорога наша сповнена вражень лише приємних, надзвичайно позитивних.
Чудова погода ( хоча, звісно, що поганої погоди не існує апріорі і я з цим згодна з
раннього дитинства, бо мені ніколи не може зіпсувати настрій ні дощ, ні холодний
вітер, ні мокрий сніг – це все дарунки життя)!
ПЕЛОПОНЕС
… На Пелопонесі – всесвітньовідомі руїни храма Зевса, зруйнованого
землетрусом. Вражають ідеально паралельно розташовані шматки величезних
колон. Грецькі історики вважають, що висота храму сягала 18 метрів і до 70
метрів завдовжки. І – справжнє диво! – гігантська статуя Зевса скульптора Фідія,
яка створювалася в його майстерні… Колись це було місце стародавніх
олімпійських ігр, які проводилися на честь бога Зевса, з біговими доріжками та
плавальними басейнами, а нині – лише залишки зруйнованого храму, які
приваблюють до себе людей з усього світу!..
МЕТЕОРА
Метеори… Тут відчуваєш себе мешканцем іншоі планети й іншої епохи! Фантастичної
краси гори; залишки стародавніх храмів, що якимось незвичайним дивом причепилися на
скелях; печери, де колись мешкали віруючі, вимолюючи прощення за гріхи не тільки свої,
але й інших!
У нас ще будяки не розцвіли,
А в Греції вони вже відцвітають!
Великі хмари, як сумні воли
Ледь-ледь помітно, кволо ремигають…
А небо світле, чисте, як у нас!
І день погожий… Може, аж занадто!
Є ще і гори, й море прозапас,
Ще – незліченні острови-принади!
Я поринаю у життя нове,
Що після ритму нашого – незвичне:
Тут Муза на Олімпі десь живе,
Тут і Пегас крильми маха заклично!
Тут, на Парнасі, муз тих – не злічить!
Тут, на Олімпі – всі боги планети!
Приходить і прозріння світла мить,
І прагнення до надзвичайних злетів!
Олімп у хмарах білих і снігах –
Тому, напевно, і богів не бачим…
А в нас такий бува Чумацький шлях
Що шаленієш від таких побачень!
Краса така у світі, що вона
Спроможна розбудити й найчерствіших!
І це вона приносить – навіть в снах! –
Найсолоніші й найсолодші вірші…
( 5.06.11, Серез – Афіни )
Греція славиться не тільки багатим на культурну спадщину материком, але й
багаточисленними островами, на яких хотілося б побувати! Всього їх налічується 3054, з
них заселених – 87. Але одного людського життя, напевне, недостатньо для того, щоб
сплавати на кожен з них, а не те, щоб вивчити особливості культури і влитись в його
побут! Але про кілька з них я все-таки розповім.
ОСТРІВ ЕГІНА
Перший острів, на який ми поромом відправилися з морського порту Піреас, це Егіна.
Не дивлячись на багаточисленних пасажирів, посадка пройшла швидко. Автомобіль ми
завезли в нижню частину порома – гараж, а самі піднялися до верхньої зали на поверх
вище. До речі, на всіх поверхах зали відпочинку з різними інтер”єрами і тому кожен
пасажир може почуватися комфортно. На найверхньому поверсі ти знаходишся значно
вище від капітана порома, вітер віє в твоє обличчя, пропливають різні острови і, здається,
що не хто інший, як ти сам керуєш цим велетенським поромом!
Афіни віддаляються все далі, ось вони вже майже тануть вдалині, і ми наближаємося до
острова. Це – Егіна ( в давнину – Енопія ), один із Саронічних островів Егейського моря,
розташований за годину-дві морського шляху від Афін
Егейське море. Зорі. Острови.
Ледь шелестять нічні спокійні хвилі,
Період цей в житті моїм новий –
Неначе книгу, я його відкрила…
Мені спокійно і комфортно тут.
На острові – відрізана від світу:
Проблеми, справи дома, звісно, ждуть,
А нині час – для роздумів відкритий.
З морськими їжаками я дружу
І навіть восьминогів не боюся!
У Греції я перейшла межу
Між тим, що не збулось – і що збулося…
(16.05.09, Серрес – Сандански)
За давньогрецькими легендами, саме на острів Енопія Зевс приніс німфу Егіну. На
острові багата кількість скульптурних пам”яток, які викликають неповторні відчуття
доторканості до минулого… Варто сказати про скульптури фронтону храму Афіни, які
зображували епізоди Троянської війни.
Мене особисо вразило ще й те, що на острові весь час чути туркотіння горличок, які в
Українї здавна асоціювались з дівчатами та жінками, їх ніжністю і шляхетністю!
Ці горлички, немов з мого дитинства,
Щовечора й щоранку туркотять…
Пором в порту на час якийсь спинився,
Щоб потім знову повернуть назад.
Під сонцем ніжаться тисячоліття
І Егіна, і сотні островів!
На них таке яскраве розмаїття
Дерев квітучих, квітів і кущів!
Та є й безлюдні острови суворі,
Де все, як і було – без новизни,
Об них лиш б’ється невгамовне море,
Пороми і човни пливуть повз них…
Лиш чайки зупиняються спочити,
Коли летять із інших островів…
Безлюдні острови такі відкриті –
Чекають, щоб хоч хтось до них забрів…
…Таксі-човни пливуть між островами,
Прошу у Костаса: « Пара кало,
Ми зійдем на безлюдний острів з Вами
І помандруєм, щоб там не було!»
Таксист погоджується: « Не, сеньйора!»
І поверта до острова, щоб ми
Зі скель могли помилуватись морем,
А острів – щоб зустрівся із людьми!
..Яка краса у світі! Боже правий!
Лиш тільки б жити в мирі і добрі,
Бо світ до нас прихильний і ласкавий,
І сонце щедре сяє угорі!
Лиш тільки б ми не шкодили планеті,
Її навчились, врешті, берегти,
Щоб наші всі економічні злети
Природу не могли занапастить…
( 11.05.09, Афіни)
Однією з найхарактерніших рис всіх островів Греції є християнські храми,
найчастіше – білі, які видно, як тільки наближаєшся до островів. Маяки і храми – це те, що
найперше впадає в очі. Я зараз маю на увазі діючі храми, хоча, звичайно, є ще багато
пам”яток історії та архітектури. Але я хочу розповісти про один з монументів на острові
Егіна, який вразив мене своїм нестерпним та неминучим горем.
Монумент дружині, що чекає
З моря чоловіка вже роки…
Вилітають зграї хмар і чайок
З-під її гарячої руки…
Сонце палить цілий день безжально,
А вночі січуть її вітри!
Жінка мовчки дивиться благально
На затоку з берега згори…
В море проводжала чоловіка
І перехрестила, як завжди…
Днів і місяців – пройшло без ліку! –
Як вона завмерла близ води…
В постаті її – безмірна туга,
В погляді – закам”янілий біль…
Вже вона без прихистку, без друга,
Все життя подальше – в боротьбі…
Таємницю смерті чоловіка
Море берегтиме докінця!
Сліз у море витекло без ліку
Із її вродливого лиця…
Монумент печалі і скорботи,
Втрачених надій без вороття!..
І – нічого вже не вартий спротив,
І – не допоможе каяття!
Море проковтнуло щастя й долю,
У собі сховало на віки!
…У чоловіків – довічна воля,
І в скорботі та сльозах – жінки…
(20.06.11, Егіна – Марафонас)
В 2009 році на острові Егіна, в одній з таверн Марафонаса, я посадила кісточку одного з
екзотичних фруктів в вазон, де вже росла пальма. Пожартувала, що коли-небудь діти
ласуватимуть смачними фруктами, зриваючи їх прямо тут, на березі моря. А минулого
року кажу Антону: ” Треба глянути, чи росте моє дерево”. І дійсно, в вазоні розом з
пальмою підростає молодюсіньке деревце мушпули! Боже, як же це приєно, що не лише
на своїй землі ростуть посаджені твоїми руками дерева! Того ж року ми з Сашенькою в
розщелині гори на пляжі посадили суккулент – алое і тепер, спускаючись до моря, бачимо
його. А коли він підросте, то радуватиме він вже не тільки нас!
Як змінюється темпо-ритм життя!
Як змінюються погляди на речі!
За щось все більше давить каяття,
Якісь провини звалюю на плечі…
Не можу, щоб загинуло живе –
Весь час саджаю, сію, поливаю…
В житті пізнати хочу щось нове –
У подорожі знову вирушаю.
За ці останні роки, навіть дні,
Я трохи інша, ніж була раніше:
Європа стала рідною мені,
Відкритішими стали навіть вірші.
…На Егіні живу, душа співа –
Лимони поливаю, апельсини,
А в Україні, певно, вже жнива…
Сьогодні ж подзвоню, спитаю в сина.
Затока Саронічна в островах,
Їх всі відвідать – і життя замало!
А оспівати їх красу в словах
Я навіть намагатися не стала!
Поїду скоро і залишу сад,
Зірву в дорогу кілька апельсинів,
І в Україну повернусь назад,
І обійму і донечку, і сина.
… А згодом повертатимуться в сни
І Егіна, і острови в затоці,
І осьминог, що десь зненацька зник,
І їжаки морські на кожнім кроці.
Вода прозора – видно все до дна:
На каменях колючі кульки чорні…
Егейське море… Я стою одна…
Снують маленькі крабики моторні…
…На ранок ніби чую моря спів,
В затоці бачу острови, пороми…
І зрозумію: знову час назрів
В далекі мандри вирушати з дому!
( 16.05.09, Софія – Луковіт )
…Ранок на острові Егіна зазвичай починається з того, що з Егейського моря
раптом виринає жовто-рожеве сонце і весь острів стає золотим від променів!
Кіпселі оживає, захлинаючись туркотінням горличок, перестають шелестіти
пальми, наче скоряючись всемогутньому сонцю!
Ми залишаємо Кіпселі позаду, минаємо місто Егіна і вирушаємо до Марафонаса.
Дорога чітко повторює берег моря: вона то на кілька метрів відходить від нього, майже
врізаючись в гори, то, навпаки,так близько підходить до берега, що, здається, автомобіль
ось-ось вріжеться в хвилі і попливе!
Марафонас зустрів нас розквітлими олеандрами, гібіскусами, геранями, бугенвільями та
лантанами. Будинки потопають у їхньому цвітінні та зелені, не дивлячись на те, що
піщано-кам”янистий грунт, здається, не розрахований для такого буяння квітів. Мабуть,
квітують вони, завдячуючи щедрим турбосвоїх господарів…
Ми звертаємо з траси в першу ж вузеньку вуличку і припарковуємося під евкаліптом біля
затишної таверни. Столики стоять на піску, хвилі моря лагідно підкочуються майже до
стільців…
Частина острова заходить в море і з таверни добре видно будинки з рудими куполами…
Обрію як такого немає, бо і тут, зовсім поруч. і там, далі, видніються острови різної
величинии, кольору і конфігурації. На тих, що ближче, видніються голі скелі і зелені ліси,
ті, що далі, сіро-голубого кольору, а ще далі – взагалі ледь помітні, наче зіткані з сизого
туману…
Кухня в Марафонасі, як і на всьому острові Егіна, надзвичайно смачна. Перш за все – це
“хорьятики салат” – “сільський салат”, який ми називаємо “грецьким салатом”, і який
майже нічого спільного з “хорьятики салата” не має! А ще – октопуси (осьминоги) –
смажені, копчені, мириновані, каламаракіа (кальмари), тзатзики – оригінальний
специфічний салат-пюре з огірків, саганакі тері – смажений сир і багато інших страв, які, не
боюся перебільшення, приносять естетичне задоволення!
Пляжі наче вигадані природою для відпочинку з дітьми – рівні, як навмисне відпрасовані
хвилями. Море глибшає поступово, даючи простір для малечі…
Хоча цього не скажеш про пляж в місті Пердика! Недалеко від порту він дійсно пологий,
але варто пройти берегом трохи далі – і в воду вже можна лише пірнати, бо глибина моря
відразу кілька метрів!
…День, проведений у Марафонасі сплив непомітно, наповнений приємними враженнями
від усього: моря, сонця, повітря, квітів, людей… І коли сонце стало повільно осідати в
море, одночасно забарвлюючи на обрії зліва острови в яскраво-червоні кольори, ми
сідаємо в авто й вируш нааємо назад до Кіпселі, повторюючи зигзаги дороги і милуючись
островами…
ПОРОС
Порос – два острови в південній частині Саронічної затоки, з”єднані мілиною.
Порос має привабливий вигляд з моря, на ньому ростуть соснові ліси та
чагарники. Він знаходиться недалеко від Афін і до нього легко добратися
поромом, катером чи на яхті. На острові – чудові дороги і ними приємно
мандрувати, насолоджуючись навколишньою красою.
Метана –
Не буду вже, не буду про сумне!
У Греції, на острові – щаслива!
Егейське море обійма мене,
І я покірна, а не вередлива!
Там, вдалині, Афіни, материк,
А ми – на острові посеред моря,
І тільки білих чайок білий крик
В небеснім і морськім звучить просторі!
Відірваність від стресів і турбот!
Свобода безгранична – тільки хвилі!
Пороми, кораблі – це мій оплот!
Душа моя – віднині в грецькім стилі!
Під деревом оливковим сиджу,
Лимон зриваю з дерева до чаю,
Не спізнююсь нікуди й не спішу –
Лише за Україною скучаю…
( 4.05.09, острів Егіна )
ОСТРІВ СКІАТОС
Наближаємося до острова Скіатос, розташованому в західній частині
Егейського моря. Перше, що вражає – це літак, що здіймається, здається з
самого моря: на острові знаходиться Національний аеродром острів
Скіатос.
Острів випливає з Егейського моря, відрізняючись від багатьох інших островів
маленьким півостровом, що заріс лісом, з однією єдиною будівлею, вкритою яскравою
червоногарячою черепицею. Хащі агав, кам”яна кладка, яка захищає від хвиль, що можуть
перелетіти через скелі.
Скіатос… Білі будинки, що напливають один на одного, підіймаються до самої вершини
першого ряду будівель. Башня з годинником, поруч – церква. Між півостровом -оазисом –
два забудованих півострови з кам”ними глибами????? на пляжах, поруч – маленький
острівок безлюдний, на якому лише маяк. Далі – від забудованої території – гори втроє
вищі, покриті лісом, з будинками, що тим рідше розташовані, чим ближче до вершини…
Пором зупиняється. Вихід в порт. Відразу ж на вузеньких вулицях – магазини. Два авто
не скрізь можуть розминутися на таких вулицях. як, між іншим, і на багатьох інших
островах.
Саме на цьому острові народилися новогрецькі письменники Александрос
Пападіамантіс та Александрос Мораотідіс.
Відпливаючи від острова, пором залишає за собою могутній водяний вир, підіймаючи в
порту пісок, перефарбовуючи воду з лазурно-голубої до коричневої! Дуже багата
кольорова гамма води під час швартовки та відправки поромів з порту! Широченний
смугастий слід залишають вони за собою в бухті, а потім і в відкритому морі: пінний білий,
синьо-чорний з бірюзовими відблисками з обох боків, знову – білий. ще один синьо-чорний
і – чисто білий! Далі – і з одного, і з іншого боку – чисте Егейське море з незчисленними
переливами!..
Скіатос залишається позаду з приємними, злегка втаємниченими спогадами, які –
впевнена! – будуть манити до себе знову й знову!
ОСТРІВ СКОПЕЛОС
Наступний острів, який ми відвідуємо – це Скопелос. Острів з багатою
рослинністю, з незвичайними скелястими бухтами з кришталево чистою водою, з
камінчиками білого-білого кольору, біло-жовтого, що нагадують димчастий
бурштин.
Пливеш – і, здається, що глибини иемає зовсім: наближаючи обличчя до води, чітко
бачиш каміння на дні, наче воно не більше метра-двох від обличчя!..
Машиною відправляємося вглиб острова, вірніше, на інший його бік, але для цього
необхідно подолати кілометрів вісімдесят гірського серпантину, де не виключення, а
швидше закономірність, повороти в 360 градусів! Дорога вузька. З одного боку авто
притискується до скелі, над якою звисає каміння різноманітної форми і величини, яке
незрозуміло яким чином ще тримаються на скелях! З іншого – провалля, вкриті кущами!
“Червона” дорога закінчується, переходячи в “білу”. Вона не заасфальтована, але зате
значно ширша і без каміння у нас над головами! Ми їдемо далі лісом. Ліс, ліс, ліс, але з
такими ж крутими безкінечними поворотами! Потім – знову гори без лісу, дорога повільно
трохи спускається донизу і – о, диво! – на скелі, що височіла над морем – біла церква! Ця
мить здається нереальною – настільки чудова вона і неповторна! Від майданчика, де ми
залишаємо авто, кам”яні східці, що звиваються вгору. Біля двохсот східців наверх – і ми
маємо змогу подзвонити в дзвін, що висить під віковим оливковим деревом, поставити
свічки. В церкві – біля сорока ікон, прямо при вході – ікона Святого Антонія, трохи вище,
поруч – Миколи Чудотворця, далі – Ісуса Христа, зліва – Богородиці… Вразила ікона
Миколи Чудотворця, гадаю кінця ХУ111 – початку Х1Х століття, написана в Росії.
Старинна рама, збережена наполовину, свідчила про численні перипетії, які випали на її
долю… Коли, як і яким чином ікона з Росіїопинилася на острові Скопелос в церкві на скелі,
що звисала над Едигейським морем?! Залишається тільки гадати…
Повертаємося назад вже іншою дорогою. Доїжджаємо до міста Лутракі і залишаємося на
нічліг у готелі над морем. Вночі в відчинене вікно постійно вривався шум хвиль, свіжий
вітер і музика…
А вранці до моря – кілька хвилин ходу, але на машині ми їдемо до нього – знову ж таки
серпантином – майже кілометр! Кам”яними східцями спускаємося за кілька хвилин вниз до
порту. Берег густо вкритий тавернами. що розташовані майже впритул одна до одної.
Кухня, обслуговування, ставлення до нас – все просто чудове! Скопелос – це ще одне
пізнане диво!
Не вистачить життя, щоб відвідати всі острови Греції, але прагнути до цього можна і
потрібно… Бо життя – одне і заповнювати його такими враженнями – це робити його ще
більш повноцінним!
Вже Чорне море бачу рідше, ніж Егейське,
Бо часто в Греції живу.
У морі плаваю житейськім
То з веслами, то на плаву…
А то, собі здається, просто пропадаю –
Не бачу зовсім берегів,
Та раптом кладка поруч, скраю –
Виводить із печальних днів…
Життя, воно, звичайно, дуже різнобарвне:
В нім поруч і добро, і зло,
То витончене, то вульгарне,
Але мені в нім – повезло!
Була народжена з любові і в любові.
В дитинстві знала лиш любов.
Син, донечка – сім”ї основа.
Вірніше, це основа всіх основ!
Мені в житті завжди таланило на друзів!
Хоча – нікчемні вороги.
Не скнарами були зозулі в лузі,
Не змуленими – береги.
Десятиліттями квітує дружба чиста,
А вороги щезають, ніби тля.
Зозуля зв”язує роки в намисто –
І вже дитинство бачу звіддаля…
Хоч трохи нині віддалилось море Чорне,
І гай, і “завгороди”, й степ,
Зате мене гойда Егейське море:
Мій світ – і ширшає, й росте!
На щастя, друзів давніх не втрачаю з часом,
А ворогів – ніде нема,
Як від дощу пилюка – щезли разом,
Мов їх поглинула пітьма!
Без них тепер повітря свіже, чисте й світле,
Неначе пил відлип від крил.
Я вільна і мандрую білим світом,
На підлість дивлячись згори…
Уже від мене не залежать долі інших –
Я просто жінка. Зламане сильце!
Але коли мої цитують вірші,
Душа шепоче: “Дякую за це…”
(8.06.11, Марафонас – Кіпсепі)
… Пригадуючи своє дитинство, яке проходило на тлі степовових
полтавських просторів, я хочу розповісти про світ, який був, наче далекий
всесвіт – це луки за огородами, які простелялися рівно-рівно аж до обрію!
Нам здавалося, що там, за огородами, і є отой всесвіт – таємничий,
великий, незвіданий… В Новоселиці це називалося одним словом:
“завгороди”…
Розширюються рамки світу
І “завгороди” вже для нас – Європа.
Ми – виросли. Ми вже давно не діти…
Вже знаємо і горе, і жорстокість.
І захистити нас батьки не в змозі…
І ми їх захистити не зуміли!
Ми – крайні вже – на родовій дорозі,
Але, на щастя, ми не зачерствіли,
Бо “завгороди” наші, ті, найперші,
Не затягнуло забуття туманом!
Я їх увіковічнюю нарешті,
Аби були і на папері з нами!
В душі – навічно! “Завгороди” ж інші,
Де Греція, Монако, Сан Маріно,
В яких нові народжуються вірші
І здійснюються заповітні мрії,
Які не схожі з нашими ні краплі,
В яких все рівно: чи весна, чи осінь,
В яких – лише сміятись, а не плакать,
Бо – найрідніше – викликає сльози …
Іспанія, Італія – для втіхи.
І Португалія – не для печалі.
Лиш в наших “завгородах” ми зі сміхом
І сльози одночасно витираєм!..
У Франції і в Австрії – привітно,
Угорщина й Словенія – цікаві,
Зате на наших “завгородах” в квітні
Така трава! А восени – отави!..
Для нас і гори, й острови відкриті –
Планету відкривати ми не проти,
Але тримають нас на цьому світі
Оті, найперші, наші “завгороди”!
( 1.07.11. Ріміні – Венеція ).
НІНА СУПРУНЕНКО,
член Національної спілки письменників,
член Національної спілки журналістів,
заслужений діяч мистецтв України