З нагоди виходу нових поетичних збірок і не тільки
Ніна Супруненко пише багато і, здається, немає на світі сили, яка б зуміла стишити її поетичний запал. Де там – зупинити. Натхнення для неї – річ звична, як щось на кшталт дихання або заварювання кави у себе на кухні у час ранкового просоння. Пригадую, коли Ніна завітала до Львова на якусь там високу нараду з питань туризму (бувають і такі наради), ми вителефонували одне одного, домовились про зустріч, а уже через годину, попиваючи чай, Ніна роздобула зі сумочки кілька аркушів паперу, помережених поставленими вертикально рядками – вірші. Було їх кілька, і писались вони під час цього приїзду на туристичну нараду. Невідомо, чи та нарада сприяла пожвавленню української туристичної галузі, а ось вірші є! І час потрачено недарма. Ніна Супруненко обіймала високу чиновницьку посаду – начальника управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації. А на такій роботі часу для себе залишається обмаль. Це відчувається і в її віршах. Велика начальниця радіє як дитина вихідним, які їй випадають зрідка. Звідси і відчуття «хронічної втоми».
Загалом, у творчості Ніни Супруненко усе на видноті, нічого не приховується, не затушовується і не завуальовується. Можна з легкістю вирахувати стан її душі, часи закоханості, переживань, снів і гіркоти утрат. Коли вмирає любов – веселка знову стає чорно-білою. Це з її книги «Сонце осені». Книга не перша і, сподіваємось, не остання. Це при її, Нінчиній, плодючості! І дивна річ, ошатне видання, що попервах сприймається аж ніяк не як поетична збірка – майже п’ятсот сторінок, тверда обкладинка, академічний підхід у оформленні, насправді читається з легкістю і без принуки. З легкістю – як сама Ніна, як її творчість.
Так, вона дуже зайнята кобіта (львівський варіант «жінки»). Про це і зізнається:
«Ми не належимо собі й на йоту –
Яка свобода вільного митця?!
Завжди на плані першому – робота,
Якій нема ні краю, ні кінця».
Від серця, з гіркотою і без прикрас… І водночас, о диво, Ніна залишається самою собою. «Дорослості в мені бракує». І уже ми бачимо, як по-дитячому (а таки бракує дорослості!) вона спостерігає за птахами, бідкається за пташеням сороки, яке випало з гнізда, на синьому тлі неба помічає чорного крука, милується синицями і навіть горобцями. Чому б ні? І горобці доволі симпатичні птахи. Уявіть собі, що якоїсь миті чи днини вони враз щезли з нашого оточення. Чи світ від того б не змалів? Певно, що так. А ось навесні, коли біло цвітуть дерева, здається Ніні, що навіть чорний кіт стає білим.
«О, життя! Допоки на тебе дивитимусь поглядом подивованого хлопчака!» – вигукнув якось один поет. А чому тільки хлопчаки мають дивуватись світом? Дівчиська – хіба щось інше? І коли у тебе двійко дорослих дітей, і ти сама велика начальниця, а все ж залишаєшся отим дівчиськом, що задивляється світом – хіба то зле? Мабуть, аби відбутися як поет – одна з умов і вимог. Ніна відбулася…
В уяві Ніни Супруненко, книги іноді бувають будинками з криги, «в якому замерзаєш ти один». Стосовно поетичних збірок Ніни – якраз навпаки. Там тепло і затишно, там світ різнобарвний і романтичний, там упиваєшся цілющою водою і насолоджуєшся різнобарв?ям високого стилю.
Як море зими не боїться (рядок з Ніниної книги), так і вірші Ніни Супруненко не підвладні плинові часу і скороминучим модним вибрикам. Чесністю і відвертістю поетка приваблює до себе читачів. Вірші Ніни Супруненко допомагають поглянути на світ по-іншому, зупинитися у марноті марнот, змити полуду з очей і спробувати щось переінакшити у власному житті.
Чи цього не достатньо, аби мати право писати і видаватись?
Ігор Гургула, письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст».
м.Львів