З нагоди виходу нових поетичних збірок і не тільки
Ніна Супруненко «Завгороди» (К.: ДП «Інформ.-аналіт. Агентство», 2017. – 516 с.)
Нова книга Ніни Супруненко своєю загальною атмосферою певною мірою нагадує її книгу «Сонце осені» ( Харків, 2009). Можливо, завдяки великому обсягу, масштабу охоплення дійсності, стилістичним домінантам, тяжінням до активної життєвої позиції. Можливо, ця схожість зумовлена також особливостями дизайну: обидві книги оформила молода харківська художниця Олеся Супруненно, донька поетеси. Пейзажі за своєю тональністю внутрішньо споріднені з поетичними образами текстів. В обох книгах, як і в творчості Ніни Супруненко в цілому, споглядальність поєднується з описом вчинків, подій, така ж закономірність і послідовність відтворення дійсності семантико-стилістичними засобами. Отже, спільні риси в обох ліричних книгах поетеси, написаних на різних часових перегонах, можна навіть сказати: в різні історичні епохи, такі спільні риси є. Але все одно в «Сонці осені» більше відчувалося підбиття підсумків, переважали настрої «збирання каміння» та віншування жнив. Нова книга трохи інша за своєю тональністю. Для авторки нової книги життя – це передусім потік, великий потужний потік енергії, потік, до якого вона може долучитися, як окрема краплина, може злитися з ним, може розчинитися в ньому. Сам же потік вічний і безкінечний. Все вирішує позамовна дійсність, в яку авторка занурена. Читачу варто самому з головою зануритися в цю магічну дійсність.
Книга «Сонце осені» складалася з трьох розділів. Взагалі поділ на розділи в поетичних книгах – найчастіше річ умовна і дуже приблизна. Більшість віршів могли би зустрітися не в, скажімо, цьому, а в іншому розділі і це не мало би концептуального впливу на цілісний поетичний потік. Зрештою, послідовний та однозначний поділ на розділи має свою невідворотність в тому випадку, коли він відбувається на основі якихось чітких і цілком однозначних критеріїв та принципів (Наприклад, за принципом жанру: октави, сонети, терцини; за чітко означеною тематикою тощо).
Книга «Завгороди» також складається із трьох розділів («Ця магічна сила слова й духа»; «Гіркий полин засніжених степів»; «Світліють небеса і почуття»), але поетичний потік тече вільно від вірша до вірша, іноді повертаючись до того чи іншого мотиву, іноді забігаючи наперед. Образне мислення автора несе на собі відбиток його особистості і водночас властиві авторові шляхи пізнання позамовної дійсності. Такий спосіб найпродуктивніший і найзручніший. Для дослідника творчості найважливіше – збагнути, як образне мислення автора вписується в національно-культурний контекст, як одне нашаровується на інше, зіставляється з іншим, перегукується, натякає. Які теми належать до центрових, які несуть відбиток миттєвості, випадковості. У першому розділі багато віршів, у яких згадується дитинство, розгадуються загадки роду, прочитуються та перечитуються таємничі письмена людської долі. Тут найсильніше відчувається вплив народної традиції, її двоплощинність: взаємно накладаються стан душі та стан природи. Багато віршів такого плану виконано в народнопісенній традиції. Автор їх закодовує, читач розкодовує, саме для розкодування потрібна ґрунтовна обізнаність із народнопісенною символікою. В поетичному світі Ніни Супруненко є оповиті своїм особливим серпанком дерева (калина, верба, терен, вишня), квіти (окремо в лісі, в полі, лузі; окремо – на квітнику біля рідкої хати), явища природи (дощ, вітер, сніг). Пропонуємо читачеві осмислити один і той же образ (сонях) у двох різних віршах:
* * *
Соняшникове диво на полях!
Мов сонце щедро розлилось на землю,
Собою відсвітило небо, шлях,
Щоб навіть в сутінках не стало темно!
І кожен сонях – це окремий світ!
Та що там світ – це необ’ємний всесвіт!
Що ми мудріші – думати не слід,
Бо грані між усім живим не стерті.
Свій особливий сенс в усьому є –
Я дякую за все, що душу гріє …
О, поле соняшникове моє,
Ти крізь життя завжди мені зорієш
3.07.12 Новоселиця – Семенівка
* * *
І знову соняшники край дороги
Квітують, заціловані теплом!
Трава густа цілує босі ноги,
І сонце-сонях сходить над селом…
Такий безмежно світлий чистий ранок
Народжується на моїх очах,
Жовтогарячий вогняний світанок
Вихлюпується хвилями на шлях!
Душа неначе поглинає в себе
Цвіт сонях і жайвора пісні
І крилами здіймається до неба,
Щоб освітити всі майбутні дні!
30.09.11 Харків-Кременчук
Слід зазначити, що особливу послугу поетеса надає дослідникам таким чином, що завжди в кінці вірша вказує місце і час дії. Ми бачимо, що першого (за подачею в книзі) вірша авторка написала на рік пізніше, ніж другого. Написала його в рідному селі, очевидно, під безпосереднім враженням, бо зазначено липень, тобто час, коли зацвітають соняхи. Другого вірша (у часовому вимірі – першого) було написано восени, коли соняхи, вже імовірно зібрані, а золотий рай малює уява. То де більше тепла і сонця? Як не дивно, не там, де фарби наносяться «вживу» з натури на етюдник, а навпаки, – там, де діють закони ностальгії і туга душі розбурхує уяву. У вірші «з уяви» більше тепла безпосереднього, більше природності і простоти, ледь не дитячої наївності. У безпосередньому спогляданні зображення постає більш абстрагованим, сухішим, проникнутим потугами філософствувати там, де звичніше і природніше бризкати емоціями. Чи це можна чимось пояснити? Чи існують для цього якісь прописані закони психології творчості? Гадаю, що ні! Існують особливості образного мислення автора, вони мають свої домінанти в семантиці, емоційній напрузі, стилістиці. Є ще випадок, який щоразу виявляється зворотним боком закономірності, є свої магніти, свої дороговкази. У кожного свої…
Якщо поета знаєш давно, він стає для тебе вгадуваним, в одних творах більше, в інших менше. У книзі «Завгороди» Ніна Супруненко, на мій погляд, найбільш вгадувана в першому розділі. Тут найповніше розкривається світ її дитинства. Тут віршів про дитинство, присвячених дитинству, родичам, друзям дитинства, найбільше. Тут багато перегукувань, алюзій, повторів. Накопичення повторів не робить вірші одноманітними, перенасиченими одними й тими ж образами, навпаки, вони виконують певну циклотвірність, сприяють поглибленню контексту, нашаруванню змістовних елементів. Вірші різні за розмірами. Є мініатюри, що складаються з двох рядків ( «Не зволікай, але й не поспішай: Середина – ось тут, а там он – край! 14.11.10 Київ-Полтава), є довгі, які за бажанням можна було розглядати як короткі поеми ( «Завгороди»). Цю назву вірша поетеса використала також для назви всієї книги. Наскільки можна вважати вдалим цей вибір? Слово сьогодні призабуте, дещо простонародне, а книга така всеосяжна, різноманітна, багатопланова! Коли читаєш і перечитуєш ці «Завгороди», впадаєш в якийсь особливий стан душі. Вражає не просто простота, а гранична простота, сам кут зору, відбір деталей. Ніколи не доводилося читати вірш, у якому б отак детально називалася за іменами така велика кількість родичів, і це не набридало б, не ставало нав’язливим, навпаки, перед тобою відкривається магічна реальність, у якій роду нема переводу. Напрочуд вдало схоплена інтонація: оповідь від імені малої дівчинки, яка відчуває себе вже великою, усвідомлює значущість всього, що відбувається на її очах, вона аж задихається від усвідомлення всього, що відбувається саме в цю мить:
Мені – чотири. Я давно живу…
У мене, крім батьків, сестричка Валя!
Люблю людей, тварин, птахів, траву!
І бабусів обох – і Маню, й Галю!
Дитина вже розуміє, який він непростий – цей світ. Є світ власний, є світ інших людей. Увесь простір навколо кожної людини такий багатошаровий і незбагненний. Авторка майстерно розширює межі цього незбагненного світу, який надихає малу, але вже захоплену ідеєю пізнання, дитячу душу в такій мірі, що вона готова розширювати межі можливого та дозволеного, переступати ці межі. У такій вервечці конотативних нашарувань само слово «Завгороди» виростає в символ. У кожної людини свої «Завгороди», свій поділ світу у часі та просторі. Це слово зустрінеться ще не раз, збагачуючи загальний контекст та увиразнюючи образні ряди книги. Тут ще не раз зустрінуться імена родичів та сусідів, вони будуть повторюватися (Чи не занадто?), але в принципі це лише канва, по якій ліричне «я» вишиває свою єдину та неповторну долю.
Годилися б окремо зупинитися на поетиці книги. Її можна було б характеризувати як традиційну сповідальну чи описову лірику. Це, зазвичай, римована поезія, хоча іноді зустрічаються й вільні вірші з нерегулярним ритмом. Є акровірші («Вогонь, розчинений у часі», стор. 49; «Ніна Матвієнко», «Величний січень в снігових заметах»). Є сонети, двовірші, терцини, катрени. Але наявність окремих «сонетів та октав» погоди в світі поетичних форм книги не робить. Тут «пишеться, як дишеться», тобто передусім спрацьовує принцип безпосередньої сповідальності, звідси оце відчуття граничної щирості, яке так бере за живе читачів поезії Ніни Супруненко. В цьому також її «вгадуваність».
Окрема велика тема – подорожі. В поезії її найінтенсивніше розвивали романтики. Мотиви подорожі властиві також народнопісенній традиції «Молодому козакові мандрівочка пахне». Мабуть, Ніна Супруненко найбільший мандрівник поміж світами в сучасній українській поезії. Подорож – це рух. Мотив дороги має свою традицію, свої стереотипи. Дорога явна і уявна, дорога, як магічний клубок, кинутий під ноги самою долею. Дороговкази при дорозі, подорожні. Знову ж таки – народно-культурний контекст. Я б розділила подорожі нашої авторки на дві великі групи: всередині країни та за її межами, в основному в південній Європі в країнах романської культурної традиції ( в германському світі в першооснові закладено іншу тональність). Мандрівки по Україні – це ті ж забіги «завгороди», тільки з якоюсь серйознішою метою, більшою відповідальністю. Рідна земля вся усіяна рідними квітами (оберегами), обсаджена рідними деревами (сакральними), край дороги – очі-озерця. Краса споконвічна, якщо й зайде якась хмара, то не надовго:
* * *
І Лубни, й Хорол, і Ромодан –
Це слова із пам’яті дитини,
Це душі таємний світлий стан
Там, за неіснуючим вже тином…
19.01.12 Київ – Харків
Світ рідної землі загадковий і магічний, тут на допомогу приходять спогади дитинства, очищують душу, надають їй наснаги. Тут на людину чатують пригоди дорослого життя. Тут жили до тебе рідні тобі люди, лишили тобі неоціненний спадок, наприклад, оцю дорогу, тут рідні тобі люди житимуть після тебе, і все оце, що перед твоїми очима, для вас спільне для «мертвих і живих, і ненароджених»:
* * *
Залиті сонцем луки і поля
Здаються просто казкою здаля!
Он кущик терну, наче сірий вовк,
Що причаївся зранку ще, замовк…
Он зайчик виглядає з-за куща –
Тремтить його сполохана душа!
А он руда лисичка залягла,
А там жар-птиці сяють два крила…
Побіля шляху велетні-гриби.
Цей світ прекрасний – ти його люби!
Повітря, землю, крапельку води…
Не забувай, що це – не назавжди…
17.03.09 Київ-Харків
Такі ж щемливо-ліричні, ностальгійні ноти проникають і крізь образи пейзажної лірики, яка зринає вже не над рідною землею, але чимось схожою на рідну, близькою, сусідською:
* * *
Два жайвора летять над полем в парі,
Їх проводжають кучеряві хмари
І лагідно вколисують вітри…
Два жайвори, закохані у волю,
Немов освячують пшеничне поле
Своїм польотом вранішнім згори!
А поле, як зелена скатертина,
І чимсь таким повіяло дитинним
І давня в серці ожила краса!
А потім я відчула в серці рану:
Чому дитинство закінчилось рано
І жайвором злетіло в небеса?!
29.04.10 Бухарест
Як не дивно, ані банальне порівняння («поле, як зелена скатертина»), ні давно затертий вираз («я відчула в серці рану») не псують загальної картини гармонії, світла та висоти. Це й справді високо, чисто і ніхто спростувати цього не може. Терцини нашептані самим небом…
Є подорожні нотатки іншого плану (їх також немало!). Якщо вище наведені і процитовані вірші проникнуті глибоким ліризмом та емоційністю, то ці, про які йтиметься далі, більше скидаються на репортерські матеріали, підготовлені на замовлення (замовлення можуть бути і своїми власними).
Ось небо – далі, далі… І Афіни!
Аеропорт, як лагідна долоня…
Такі разючі надзвичайні зміни:
Егейське море плещеться солоне,
Пливуть пороми – кожен неповторний!
А чайки всі – як близнюки – так схожі!
Здається, тут немає суму, горя –
І тільки радість має в серці кожен!
В образно-семантичному плані наперед впевнено виступає понятійний ряд, з’являється декларативність, проскакує газетна лексика («такі разючі надзвичайні зміни»). І так воно й продовжується:
Тут все вспокоює і душу, й нерви
Й зароджує в зневірених – довір’я,
Знедоленим – мов повертає долю,
Безвольним – відміряє легко впертість,
Невільникам – враз повертає волю
І – всіх! – обігріває сонцем щедро!
12.10.11
Полтава – Київ
Звісно, поезія – царина, де зустрічаються різноманітні жанри, і все-таки сильна сторона нашої авторки полягає в глибокому ліризмі, щирій емоційності; споглядальна, медитативна лірика – її територія впливу. Такою запам’яталася вона ще зі своїх перших книг, її вірші студентки філфаку заносили в свої записники в 90-і, коли ще не було в масовому вжитку мобільних телефонів та комп’ютерів. Цілісна природа ліричного суб’єкту сприяє невимушеному звучанню поетичного слова, вона цілісна, як саме життя, де все перемішано між собою: найпотаємніші мрії закоханої душі, біль, як реакція на чуже страждання, любов і ненависть, патріотизм і саможертовність. Книга «Завгороди» – явище помітне, значуще, воно буде й буде привертати до себе увагу як читачів, так і дослідників літератури.
Олександра Ковальова
м.Харків