Супруненко Ніна Антонівна— українська поетеса, лірик. Заслужений діяч мистецтв України.
Ніна Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася 31 травня 1953року в степовому селі Новоселиця Семенівського району Полтавської області в сім’ї службовців. Дитинство надзвичайно щасливе: люблячі батьки Антон Іванович і Марія Олександрівна, старша сестра Валентина, дідусь Іван і бабуся Марія Микитенко, дідусь Олександр і бабуся Ганна Гавриляка. Саме їм, своїм бабусям, присвятила Ніна Супруненко вірш «Бабусині рушники»:
На полотні життя буяло!
Бувало, й місяць вже бліднів,
А все мені здавалось мало
Тих квітів, колосків, птахів!
Навчалася в Новоселицькій школі, займалася спортом, захоплювалася народним театром.
Після закінчення школи вступила до Лохвицького медичного училища. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після одруження та переїзду до Харкова була активною учасницею Народного театру гарнізонного будинку офіцерів. Згодом — народження сина Антона, вступ на режисерське відділення Харківського державного інституту культури.
Після закінчення вишу працювала завідувачем інтернаціонального відділу Палацу студентів НТУ «ХПІ», художнім керівником, директором студентського клубу «Сучасник». Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтв, магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.
В 1990 році — народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі», яку поетеса присвятила батькові Антону Івановичу Микитенку. За цю збірку в 1992 році була прийнята до Національної спілки письменників України.
Після «Дарунку долі» вийшли книги поезій: «Цветные сны» (1993), «У лабіринтах болю і розлук» (1995, 1996), «Звезда, упавшая вчера» (1997), «На обрії душі» (2002), «Вітри протиріч» (2003), «Полиновий світ» (2004), «Времена жизни» (2004), «Закономерная случайность» (2006), «Преодоление» (2007), «Межа часу» (2007) «Оттиск ладони» (2008), «Сонце осені» (2009), «Вселенная» (2009), «Планета любви» (2009), «Дневник памяти» (2016) та «Щоденник пам’яті» (2016), а також дитячі книги «Сашеньке в подарок» (2003), «Загадки для маляток» (2008), «Святкові дні» (2009), «У бабусі й дідуся» (2013).
Роздуми про сенс життя, зв’язок поколінь, любов до рідного краю, глибина і складність кохання — такі основні мотиви поетичних збірок Ніни Супруненко. Її вірші йдуть від самого серця:
Народилося слово непросто, нелегко,
Я йому щирість серця свого віддала.
Щоб крилатим було і летіло далеко.
Щоб і музика в ньому, і пісня цвіла!
Як і кожен поет, Ніна Супруненко живе у своїх творах, які наповнені високим прагненням до добра, миру, щастя, любові.
Багато композиторів написали музику до поезій Ніни супруненко. Це Валерій Титаренко, Валерій Маслєнніков, Анатолій Чілутьян, Володимир Соляніков, Дмитро Новічонок, Катя Чілі. Більше сорока віршів з книжки «Цветные сны» стали піснями. На всеукраїнському телеконкурсі «Фант-лото «Надія» її пісня «Білі крила» у виконанні Катрусі Кондратенко відзначена першою премією. Пісня «Астронавти» у виконанні польської групи «3Х» звучала на Євробаченні.
Її пісні виконують Вячеслав Батулін, Олексій Гавінський, Анастасія Долапчі, Анастасія Доро, Юлія Пересада, Юлія Прядко, Марія Стецюн, Катя Чілі, заслужені артисти Олег Літенко, Валентин Перехрест, Андрій Тимошенко, Марина Чиженко, народні артисти Володимир Болдирєв, Олег Дзюба, Ніна Шестакова, тріо «Купава» та ін.
Поезії Ніни Супруненко перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії, Великобританії, Білорусі, Німеччині, Польщі, США, Чувашії, але серце поетеси належить Україні:
Залишила Італію і Францію,
Монако і Іспанію – додому!
Приїхавши сюди, я мала рацію:
Тепер поїду лікувати втому
Від сервісу та розкоші Європи.
Борщ український готувати вдома,
Вже буду я ні крапельки не проти,
Де все таке близьке й таке знайоме!
У 2005 – 2010 роках Ніна Супруненко працювала начальником Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації.
Поезії друкувалися в журналах «Дніпро», «Огонек», «Родник», «Сільські обрії», «Жінка», «Березіль», альманахах «Поезія», «Рідна школа», «Джерело педагогічної майстерності», «Рідний край», «Дзвін», «Джаз», в періодиці тощо.
Нагороди
В 1998 році Ніні Супруненко присуджена Почесна медаль «За найкращу книгу 1997 року» Ради Міжнародного видавництва «Берегиня».
У 1999 році стала лауреатом премії імені Олександра Олеся.
Нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії (2003),
орденом Святої великомучениці Варвари (2006).
Лауреат регіонального рейтингу «Харків’янин року – 2007».
Заслужений діяч мистецтв України ( 2007).
Член Національної спілки журналістів України ( 2011).
Нагороджена Премією Фонду Воляників-Швабінських (2009) за книгу поезій «Сонце осені» ( США, 2011).
Ніна Супруненко пише багато і, здається, немає на світі сили, яка б зуміла стишити її поетичний запал. Натхнення для неї – річ звична, як щось на кшталт дихання або заварювання кави у себе на кухні у час ранкового просоння. На заваді творчості часто ставала робота, про що поетеса щиро зізнається:
Ми не належимо собі й на йоту –
Яка свобода вільного митця?!
Завжди на плані першому – робота,
Якій нема ні краю, ні кінця.
Загалом, у творчості Ніни Супруненко усе на видноті, нічого не приховується, не затушовується і не завуальовується. Можна з легкістю вирахувати стан її душі, часи закоханості, переживань, снів і гіркоти утрат. Коли вмирає любов – веселка знову стає чорно-білою. Це з її книги «Сонце осені», художнє оформлення якої, як і ще кількох книг, зробила донька Олеся Супруненко.
Ніна Супруненко пише від серця, щиро, іноді з гіркотою і без прикрас… І водночас вона залишається самою собою.
В уяві поетеси, книги іноді бувають будинками з криги, «в якому замерзаєш ти один». Стосовно поетичних збірок Ніни Супруненко – якраз навпаки. Там тепло і затишно, там світ різнобарвний і романтичний, там упиваєшся цілющою водою і насолоджуєшся різнобарв’ям високого стилю.
Як море зими не боїться (рядок з Ніниної книги), так і вірші Ніни Супруненко не підвладні плинові часу і скороминучим модним тенденціям. Чесністю і відвертістю поетеса приваблює до себе читачів. Вірші Ніни Супруненко допомагають поглянути на світ по-іншому, зупинитися у марноті марнот, змити полуду з очей і спробувати щось переінакшити у власному житті.
Збірка «У лабіринтах болю і розлук» талановитої поетеси Ніни Супруненко, побачила світ у 1996 році. Лабіринт. Це слово в перекладі з грецької мови означає палац, у Стародавній Греції та Єгипті з багатьма кімнатами й складними сполученнями їх, внаслідок чого важко було знайти вихід. Не випадково поетеса обирає це слово для назви збірки віршів, у яких струменять біль нерозділеного кохання, розчарування у намальованих мріями ідеалах, печаль розлук, від яких «душа гірко болить».
У першій частині «Із травнем в серці» зображені складні, заплутані стосунки з коханою людиною, власним «я». Лірична героїня намагається знайти спільне між минулим і майбутнім, сьогоденням і вічністю, відповіді на питання: «Чому час є найнепостійнішою величиною?», «Чи існує той, хто може «освітити душу?»
У другому циклі поезій «Коли вже біль виходить з берегів» авторкою порушені злободенні проблеми сучасності: крик болю дуба у Сковородинівці, забуття людьми честі й гідності, знищення «повітря, лісу, моря». Але теплиться надія й дрижить думка ліричної героїні:
Якщо ж душа страждає і болить
Ще не настала та, остання мить!
Третій цикл «Крихта сподівань» несе у собі світло надій:
У лабіринтах смутку і прощань
Немає місця веселковим зливам…
Та я знаходжу крихту сподівань
І впевнююсь: ще будемо щасливі.
Цікавим з точки зору філософського осмислення прийдешності, зв’язку поколінь є вірш «Дідусеві пісні». Український народ вважається найпоетичнішим у світі. Пісня – неперевершений скарб, який множився століттями, передавався з уст в уста, несучи паростки добра, милосердя, мудрості. Лірична героїня з любов’ю, повагою і вдячністю згадує свого дідуся, у якого «казок – немов насіння у велетенськім кавуні», пісень, неначе «в маківці мачинок». Вживаючи порівняння, пестливі слова, авторка ніби повертається думками у чистий світ дитинства. Але пісні дідуся були просякнуті тугою й журбою:
У них був твій і біль, і гнів,
Й прожиті роки за плечима…
Використовуючи метафору «немовби це вони (пісні) свою дочку маленьку хоронили», авторка розкриває причину глибокого смутку людини, що втратила дітей. Горе, життєві переживання передчасно змусили дідуся залишити цей світ. Болем утрати, почуттям несплаченого боргу любові, вічною згадкою перейняті рядки, що передають біль непоправної втрати:
Тебе нема…
Біжать літа…
В мені пісні твої осіли.
Але душа людини вважається живою, допоки живе пам’ять про неї. Нащадкам у спадщину залишилися чудові пісні:
Яка в них туга і печаль,
Яка в них непоборна сила,
Які розправлені в них крила,
Яка в них неозора даль!
Поезія «Дідусеві пісні» складається з двох частин. Якщо у першій переважають спогади про дідуся, то у другій – почуття відповідальності за прищеплення любові до пісні своєму синові:
Якщо це все помре в мені,
То як же буду далі жити?!
Що матимуть у душах діти,
Крім зачерствілих наших днів?
Риторичним запитанням закінчується вірш, пронизаний любов’ю до спадщини пращурів, дбайливим ставленням до народної поезії. Це основна ідея твору. Так, за допомогою художніх знахідок поетеса переходить від зображення інтимних почуттів героїні до високих, патріотичних.
Збірка Ніни Супруненко «У лабіринтах болю і розлук» відзначається задушевністю, схвильованістю, відкритістю ліричного голосу, багатобарвним розмаєм почуттів поетеси, яким неодмінно пощастить-таки знайти вихід із лабіринтів болю.
Творчість поетеси навчає поетичному баченню світу, любові до життя, духовному зростанню особистості. А скільки любові до рідної землі, до отчого дому звучить в її поезії:
Не набридне мені нізащо –
Хай би тисячу літ прожила! –
Ця земля у світі найкраща,
Сад, що дід посадив край села.
Обіймаю землю руками
І вустами цілую траву –
Я все більше люблю з роками
Рідний край, у якому живу.
Володимир Гаряїв у передмові до книги поезій «На обрії душі» писав: «У багатоголоссі сучасної української поезії голос Ніни Супруненко належить до тих рідкісних поетів, яких називають відприродними, сутими ліриками. Коли перечитуєш поезії її збірок, то здається, що від них віє якимсь свіжим вітром – настільки властива поетесі чулість, сказати б точніше – емоційна відкличність (від слова відкликатись) до явищ навколишнього світу, а словник її поезій є відпочатково і непідробно поетичний. І про що б не писала поетеса, яких би особистих, природних, громадських тем і мотивів вона не торкалась у своїх віршах, відразу ж захоплює в них оця незвичайна емоційна чулість, проймаюча щирість. У її віршах завжди є болісно-пережита і устояна думка, є своє, нестандартне, суб’єктивне розуміння світу, напружений роздум, органічно вплетений у тканину чуттєвого образу».
Поезії Ніни Супруненко
***
Чудовий світ і вся земля свята,
Та найсвятіша – Україна наша:
Вона, єдина, в будні і свята
Наповнює життя стражденну чашу.
Вона – єдиний прихисток душі
В усіх країнах, землях, океанах,
Коли розпуки й підлості ножі
Наносять раз у раз підступні рани…
Ми – українці і своя земля
Для нас завжди найкраща в цілім світі,
Ми любимо її зблизька, здаля
І нею вічно щедро відігріті.
Не віддаляють гори, береги
І не роз’єднують недобрі люди…
Нехай не зазіхають вороги
На Україну – долі їм не буде!
Впаде незмінно кара за гріхи:
За зраду, крик дитини, смерть солдата…
І будьте певні, підлі вороги:
Вас, врешті, прокляне і власна мати.
* * *
Не хочеться вже думать про печаль,
А хочеться стрічати світлу радість!
Здається, лиш роз’ятрить серце жаль –
Й заволодіє світом тільки жалість!..
А серце прагне торжества добра,
Найперших пролісків – щоб ще з-під снігу!
Вже надійшла пробудження пора –
Всьому живому на велику втіху.
Вже віддзюрчали молоді струмки,
Влилися соком в благодатну землю,
І вітер ніжний, лагідний такий,
Дні – сонячні, а ночі – темні-темні!
Вже набубнявіли бруньки бузку…
Ще мить – і лопнуть, народивши листя,
І зронять соку крапельку гірку,
Як намистинку у весни намисто.
Й тоді розкриється моя душа,
Відкине зовсім всі жалі-печалі,
І радість, мов нестримане лоша,
Помчиться легко в неозорі далі
***
Людина, що не любить землю власну,
Нізащо не полюбить і чужу!
Тож зрадники радіють передчасно,
Що подолали – зрадницьку! – межу…
Чужа земля не принесе ніколи
Тепла й добра тому, хто зло несе.
Тож, зрадники, готуйтеся до болю,
Тепер він в домі вашім – над усе.
Ви вже не дома, а в ганебних приймах.
Ви – зрадники. Копійка вам ціна.
А Батьківщина вас назад не прийме –
На вас тавро. Іудина вина.
***
Спекотна спека…
Липень – сковорідка…
Трава зів’яла…
Липи відцвіли.
Твій день народження.
Тобі не гірко?
Років за спиною вже довгий клин…
Та що ж це я?!
День радості сьогодні.
Твій день народження.
А я – про сум…
За тебе я радіти завжди згодна,
А тут –
Печаль тобі якусь несу…
Вітаю від усього серця, друже!
Бажаю миру.
Миру – перш за все!
Сьогодні це нікому не байдуже,
Коли щодня
Війна нам смерть несе.
І знову – сум…
Таке життя настало,
Що й день народження тепер в сльозах…
Загинуло героїв
Вже немало –
Ми провели їх
У останній шлях…
О, Господи!
Та що ж це я?!
Не сердься…
Не ображайся, нині час такий.
Війна, мов рана, ниє й ниє в серці,
То й день народження
Такий гіркий!
Повторююсь: бажаю миру.
Миру!
Та ще – здоров’я,
Бо без нього ж як?..
Тепла і злагоди в твоїй квартирі,
Та ще в душі…
Це – миру добрий знак!
Бажаю щастя.
Всій твоїй родині.
І радості –
У злагоді й красі!
І миру, миру!
Миру Україні –
Тоді щасливі будемо усі.
СОН-СОНЕТ
Проснутися від сну про журавлів…
Проснутись на світанні лиш від того,
Що вже летить з-під крил у світ дорога –
І це життєва надреальність снів!
А ти – приснитись навіть не посмів,
Хоча я перед сном молила Бога,
Бо я без тебе – і німа, й убога,
Й камінням в душу пада власний спів!
А ти лиш промайнеш на видноколі,
Підкинувши у дійсність суму й болю,
Спасибі, що хоч без полови зла…
Та як би не пручалась дика доля –
Я все ж її обї’жджую поволі,
Хоча вона й скида мене з сідла!
***
В дитині цій тече і кров моя,
І кров моїх батьків, і пращурів далеких –
Освячувала їх своя земля,
У кожного із них були падіння й злети…
Вони жили і в пісні, і в журбі,
І в праці непосильній, і в святах веселих,
Завжди – за кращу долю в боротьбі,
За чисту воду у ставках, сади у селах…
І нині на Полтавщині ще є
Сад дідуся мого, Івана Микитенка,
Щодня зозуля зранку там кує
І вітер між гілок дерев снує тихенько…
Росте і сад що батько посадив.
Щороку рясно й щедро влітку плодоносить…
Ця пам’ять роду, вірю: диво з див –
Вона нам не дає в житті забутись зовсім!
Який залишим слід ми на землі,
Щоб пам’ятали нас і діти, й внуки наші?
…Я пещу внучки рученьки малі –
А серце в грудях – наче щастя повна чаша!
Рости, маленька… Хай тобі щастить
Знайти покликання своє у цьому світі!
Хай буде повнокровна кожна мить!
Щоб ти могла добру й теплу в житті радіти!
…А пам’ять роду – стрижень. Основне,
Що нас поєднує з минулим нашим тісно,
Це те, що не пощезне, не мине –
Це наша мова, і традиції, і пісня!
Оберігає все тебе нехай
У цьому світі з перших слів, з найперших кроків.
Ти – українка. Знай і пам’ятай:
Душа твоя, мов український степ, широка!
* * *
Коли я не дивлюся на дорогу
і не гальмую на перехрестях
бо сиджу поруч з тобою
а твої руки тримають кермо
я думаю
що фізика наука недосконала
бо вона не зуміла довести
що метал і пластмаса
спроможні відчувати
солодку ніжність твоїх долонь
ПРЕСВЯТИЙ ЧЕТВЕР
Про все на світі згадую тепер:
Яка вода була в твоїх долонях,
Яке вродливе сонце, наче сонях.
Світило в той, наш пресвятий четвер!
Це ж скільки тижнів відгуло з тих пір?
А скільки їх пройшло, відшелестіло,
Відплакалось, відснилось, відболіло,
Сповзло, мов снігові лавини, з гір?!
А в кожнім тижні був і свій четвер —
Буденний, непомічений і нами,
Той — із риданнями, а той — з піснями,
А про який і спогад вже помер…
На жаль, нема й не буде вороття
Нічому — ні прекрасному, ні злому!
І душить душі безпросвітна втома,
І давить скроні душне каяття!
Як ми тепер з тобою берегли б
Не те, що лиш четвер — хвилину кожну!
Але зробить нічого вже не можна.
Бо прірва виростає вшир і вглиб.
У неї падають щасливі дні
І розбиваються об нашу безнадію.
Хоча мале озеречко надії
Не пересохло у душі на дні.
Що не четвер — немов свята вода
Наповнює його, лікує рани!
А може, й справді горювати рано,
А може, ще й відступиться біда?..
І стане все по-іншому тепер:
Пережили з тобою так багато.
Що й понеділки будем цінувати!
О повернися, пресвятий четвер!!!
ЛІТОПИС ХАРКОВА
У слові Харків – шелестіння трав,
І грім громів, і трепетні пісні,
І дике поле у стрімких вітрах,
І сьогодення, і майбутні дні!
Старі будинки із віків минулих,
Неначе часу давні сторінки…
А дні крізь нас проходять, наче кулі…
І за плечима вже – стрімкі роки!
Не повернути і не наздогнати –
У часу правила своєї гри.
На вікнах – древні металеві ґрати,
За ними сплять потомлені вітри.
Вітри могли б розповісти багато
Про наше місто в глибині віків:
І про трагедії його й про свята,
Про щастя й болі, радощі і гнів…
Як пам’ятники, Харкова будинки:
У кожного – історія своя,
Вивчаю до останньої сторінки
Який вже рік його літопис я!
У слові Харків – шелестіння трав,
І грім громів, і трепетні пісні,
І дике поле у стрімких вітрах,
І сьогодення, і майбутні дні!
ПОЗА ЗОНОЮ…
1
Так тепло ніжно
навкруги ж зима
напевно що душа цього не зна
2
знаходиш лад у серці в дні оці
і де воно твоє велике серце
своє тримаю міцно в кулаці
3
мобільний телефон
це не потрібна річ
мені твій голос нашептала ніч
4
який багатий світ душі людської
коли вона сама
про нього дба
5
чим більша й вища сіра піраміда
то тим сіріша сірість
буде зверху
6
натхнення є немає часу
є вільний час нема натхнення
якби ж і те і те відразу
7
цукерки печиво і чай вагонний
все є і все гірке до болю
вже краще вдома я була б з тобою
8
в мобільному натиснула на кнопку
і образ твій навіки щез безслідно
а з серця не зникає ні на мить
9
знову відповідь поза зоною
ти не можеш відповісти
поза зоною я чи ти
10
ми не побачимось
і це реальність
для тебе світ на жаль матеріальний
11
цілющою водою окропив
жовтневий дощ
твої сліди до мене
***
Така буваю стомлена до краю,
Душею й тілом майже нежива,
Та пролісок розквітлий помічаю —
Й народжуються радісні слова,
Й кудись зникає втома безпросвітна,
А в душу сонце пильно загляда,
І кожна гілка радісна й привітна,
Немов себе до рани приклада.
***
Десь ледве чутно заспіва сопілка,
Замре в годиннику секундна стрілка,
Впаде безшумно в став яскрава зірка,
Здригнеться уві сні колюча гілка –
Який цей світ, беззахисно ранимий!
Листки осінні… Відриваюсь з ними
Й лечу по світу — і німа, й незрима,
А там і тут — багаття в шлейфах диму…
Життя — закономірність? Збіг обставин?
Скриплять тривожно серед ночі ставні,
Що зроблені давно ще майстром справно
З дерев, які росли над цим же ставом…
Вони й тоді тривожно так рипіли,
Немов у серце заганяли стріли!!!
А листя де? За вітром полетіло?
Землею стало? А чи димом білим?
Життя часу невгамовна плинність:
Народження — нестримний розквіт — тлінність…
У чому сенс життя? Його безцінність?
Що — випадковість? Що — закономірність?..
***
Від рідного порогу – прямо в світ –
Ми робимо дорослі перші кроки.
За незабутній в серці добрий слід
Спасибі, школо! За щасливі роки,
Що сповнені були тепла й добра,
І дружби, і навчання жити в світі…
З тобою нам прощатися пора –
Ми від сьогодні, школо, вже не діти…
Звучить востаннє передзвін дзвінка
Й карбується у серці щастям-болем,
А добра й мудра вчительки рука
Відвертим помахом бажає долі,
Щасливої дороги в майбуття
Усім нам разом, кожному окремо,
Бо кожен з нас – це і її життя,
Прожите щиро, щедро, недаремно.
Ми відпливаємо в життя нове,
Спасибі вам за доброту й науку!
Житейський човен завтра відпливе,
І принесе і зустрічі, й розлуки,
І успіхи, і труднощі – таке
Життя оце і в ньому все буває,
А школа рідна – це отой маяк,
Який нам шлях собою осяває!
* * *
Розширюються рамки світу
І «завгороди» вже для нас – Європа.
Ми – виросли. Ми вже давно не діти…
Вже знаємо і горе, і жорстокість.
І захистити нас батьки не в змозі…
І ми їх захистити не зуміли!
Ми – крайні вже – на родовій дорозі,
Але, на щастя, ми не зачерствіли,
Бо «завгороди» наші, ті, найперші,
Не затягнуло забуття туманом!
Я їх увіковічнюю нарешті,
Аби були і на папері з нами!
В душі – навічно! «Завгороди» ж інші,
Де Греція, Монако, Сан Маріно,
В яких нові народжуються вірші
І здійснюються заповітні мрії,
Які не схожі з нашими ні краплі,
В яких все рівно: чи весна, чи осінь,
В яких – лише сміятись, а не плакать,
Бо – найрідніше – викликає сльози …
Іспанія, Італія – для втіхи.
І Португалія – не для печалі.
Лиш в наших «завгородах» ми зі сміхом
І сльози одночасно витираєм!..
У Франції і в Австрії – привітно,
Угорщина й Словенія – цікаві,
Зате на наших «завгородах» в квітні
Така трава! А восени – отави!..
Для нас і гори, й острови відкриті –
Планету пізнавати ми не проти,
Але тримають нас на цьому світі
Оті, найперші, наші «завгороди»!
***
Терплю страждання й прикрощі —
Терплю!
Пручаюся,
Невдачам не корюся,
Не скаржусь ні сестрі,
Ані матусі —
Терплю,
терплю,
терплю,
терплю,
терплю!
Коли ж терпінню настає кінець,
Немає сили,
Щоб терпіти більше,
Народжує веселі
Світлі вірші
Мій найвірніший друг —
Мій олівець.
Запитання та завдання
1. Чим захоплювалася Ніна Супруненко у шкільні та студентські роки?
2. Назвіть відомі вам збірки поезій Н. Супруненко.
3. Якими нагородами відзначена літературна діяльність поетеси?
4. У яких країнах світу друкувалися твори Н.Супруненко?
5. У чому виявляється музичність творів Н.Супруненко?
6. Назвіть основні теми та мотиви лірики поетеси.
7. Якими постають Україна й українці в поезіях Н.Супруненко?
8. До яких болючих проблем сучасності звертається поетеса у своїх творах?
9. Як у поезії «В дитині цій тече і кров моя» реалізується проблема пам’яті роду?
10. Яким зображує Харків Н. Супруненко у своїх віршах?
11. З’ясуйте найприкметніші риси поетичного стилю Н. Супруненко.
12. Чим вас приваблює інтимна лірика поетеси?
13. Якими рисами характеру наділяє Н.Супруненко героїнь своїх поезій?
14. Знайдіть у текстах поезій метафори і з’ясуйте їх роль.
15. Знайдіть у віршах Н.Супруненко автобіографічні мотиви.
16. Які засоби виразності використовує поетеса у вірші «Десь ледве чутно заспіва сопілка»?
17. Яким настроєм пройнято вірш «Спекотна спека…»?
18. Чи розділяєте ви думку поетеси про те, що «Людина, що не любить землю власну, нізащо не полюбить і чужу!». Відповідь обґрунтуйте.