МИКИТЕНКО АНТОН ІВАНОВИЧ народився 10 липня 1922 року в сім’ї Микитенка Івана Никифоровича та Микитенко ( Рак ) Марії Захарівни. Дитинство пройшло в оточенні братів Григорія, Івана, Василя та сестри Віри.
Після закінчення школи працював у Новоселицькій сільській раді.
Під час Великої Вітчизняної війни був розвідником. Нагороджений медалями.
Після війни – навчався і став працювати начальником районного шляхового відділу ( спочатку Оболонського, потім – Семенівського, Хорольського і, нарешті, знову Семенівського району – залежно від реорганізації ).
Під час будівництва траси Київ – Харків керував роботами на відрізку Лубни – Білоцерківка.
Дружина – Микитенко (Гавриляка) Марія Олександрівна, односельчанка; дві доньки – Валентина та Ніна.
Антон Іванович власноруч виготовляв карти автомобільних шляхів району, які згодом віддруковувалися для загального користування , керував будівництвом та ремонтом доріг і мостів у районі, вибуховими роботами на кригах річок під час весняних повеней з метою збереження мостів. Не маючи спеціальної математичної освіти, мав неабиякі математичні здібності, які з повним правом можна назвати природним даром. Неодноразово підвищував професійну кваліфікацію на курсах у Харкові, Полтаві, Одесі, Львові. З кожного міста привозив сувеніри та книги. Вдома була власна бібліотека з української, російської , зарубіжної класики, література з політології, соціології, рослинництва, технічна, політична та дитяча література, зберігалися багаторічні підшивки журналів « Перець», « Юность», «Огонек» та інших.
Маючи двох доньок, Антон Іванович купив швейну машину, книгу з крою та шиття, і навчився власноруч шити донькам сукні, блузи, спідниці, «бобочки». Згодом став навчати цьому і дівчаток. Від них завжди суворо вимагав жити тільки по правді. Був людиною доброю, але правда у взаєминах була на першому місці. Про те, щоб обманути, чи навіть приховати щось у сім’ї – не могло бути й мови! І якщо навіть доньки у чомусь завинили – їх не картали за це. Головне – говорити правду. В 1974 році створив генеологічне дерево, в якому відобразив 350-річну історію роду Микитенків , яку він почав збирати з давніх часів від своїх батьків. Є відомості про козака з роду Микитенків, який брав участь у переході через Альпи під командуванням Суворова. Харківська школа №87 запрошувала його разом з донькою та внуком Антоном виступити на святі, присвяченому родоводу.
Дуже любив дерева і квіти, вирощував сорти, яких не було в Новоселиці. Привозив їх із поїздок. Це були й багаторічні квіти, й однолітні. Завжди навесні Антон Іванович діставав стару валізу, яка була наповнена мішечками з різноманітним насінням квітів, і починав сіяти й саджати. А перед цим, щороку по-іншому, накреслювалась на землі клумба, на якій згодом квітували тюльпани, лілеї, іриси, гладіолуси, жоржини. Всі діти йшли до школи чи до пам’ятника в свята з його букетами, які він зривав зі своїх клумб і дарував людям. Умів робити цікаві різноманітні букети. Любив дітей і спілкувався з ними завжди охоче, навчаючи любити землю, природу. Коли ось-ось повинні розпочатись морози, Антон Іванович пересаджував у відра великі кущі чорнобривців і хризантем і заносив їх в прохолодний коридор. Там квіти буяли до новорічних свят.
І донині на його садибі квітують проліски, конвалії, тюльпани, лілейники, ростуть береза, каштан, ялина, дуб, плодоносять яблуні, шовковиці, горіхи, виноград. Вирощував і кімнатні квіти, до того ж екзотичні: в нього квітували олеандри, різноманітні алое, кактуси, гіпеаструми. Сам робив прививки на деревах, навчав цьому дітей. На садибі росла груша, на якій Антон Іванович зробив біля двадцяти привичок різних сортів груш! Це було дивовижне видовище, коли одна гілка ще тільки відцвітала, на іншій була зав’язь груш, а ще на якійсь – ранні сорти вже достигали! В Новоселицькому сільському клубі діяв самодіяльний театр, в якому Антон Іванович, не дивлячись на завантаженість на роботі, брав участь у ролі актора в постановках спектаклів. Все село збиралося ввечері після нелегкої сільської праці, щоб від душі посміятися над комедією «Фараони», де чоловіки мінялися ролями з жінками і намагалися виконувати незвичну для них жіночу роботу! Взагалі, з ним було цікаво і дорослим, і дітям, бо був він людиною різносторонньо обдарованою і надзвичайно комунікабельною. Тонке відчуття гумору не полишало його протягом усього життя. Після роботи, пізньої вечірньої пори, Антон Іванович нерідко збирав своїх і сусідських дітей, показував їм сузір’я, розповідав про інші планети. Або восени розпалював багаття прямо на вулиці, застругував тоненькі дерев’яні палички, нанизуючи на них яблука, вчив смажити на вогні фрукти.
В Антона Івановича від природи був неабиякий хист до малювання та креслення. На воротах свого гаража звичайними олійними фарбами він намалював річку з рибалкою в човні, берег у травах і квітах, ліс на протилежному березі, хмари в небі та журавлиний ключ… Навчав і своїх доньок, і сусідських самим робити різноманітні ялинкові прикраси на новорічну ялинку з паперу, шкаралупи горіхів, яєць, нанизувати на нитку цукерки, маленькі яблучка та груші-дички. В сім’ї за його ініціативи випускалась стінна газета, до якої писали чи подавали малюнки діти. Свята були насичені і відмічалися не лише застіллям, а й іграми, конкурсами, призами.
Любив вирізати з дерева, працювати лобзиком, малюючи узори для випилювання власноруч, майстрував полички та інші дрібнички. Навіть вирізав ложки, сам плів із лози, що росла за городами, корзини, з проса – в’язав віники – все це робив для втіхи, для душі. Взагалі, все, чим би він не займався – виходило в нього легко і до ладу! Вдома в доньок був акваріум, у якому жили звичайні річкові риби та раки, яких викидало на кригу під час проведення вибухових робіт. Їх тримали до настання тепла і потім урочисто, всі разом, несли до сільського ставка і відпускали на волю. Жили в будинку і їжаки, чекаючи весни, бо часто їх розбуджували , набираючи для корови сіно. Їх теж потім випускали в саду. Зимував навіть поранений кулик, якого підстрелили на полюванні. Щовесни разом з доньками виготовляв шпаківні, які розвішувалися на деревах і вдома, і в посадках над дорогою. Це був щорічний ритуал, на який завжди знаходив час, не дивлячись ні на що.
Сад кишів різноманітними птахами, бо поруч – «вуличка», де було роздолля для пернатих. Співали в дворі солов’ї, кували зозулі, туркотіли горлиці, стукотіли дятли, а ночами пугукали сичі, з’являючись в час надвечір’я і не боячись людей…
Антон Іванович був надзвичайно принциповою людиною. Нині в це неможливо повірити, але працюючи керівником районного рівня, відмовився від вступу до комуністичної партії. ( Тобто, на закритих партійних зборах він, як не член партії, не міг бути, але як керівник такого рангу – мусив бути обов’язково). Відповів: « Я згоден перейти на посаду заступника, але до партії вступати не буду. Якщо я не вступав до цього часу, то всі подумають, що я став членом партії заради збереження посади начальника. Ні.». Так і працював начальником у Семенівці до виходу на пенсію.
В 1982 році Антон Іванович пішов на заслужений відпочинок.
Влітку, коли до нього з’їжджалися внуки, Антон Іванович робив для кожного щоденник, в якому писав завдання на день, а ввечері за круглим столом виставляв оцінки, займався з ними математикою, розповідав цікаві історії. Сам у літньому віці став вести щоденник погоди, накресливши помісячно, потижнево і розділивши день на частини, замальовував щовечора все, що сталося вдень – тому завжди знав, коли і в якому році випав перший сніг, якого числа прогриміла перша весняна гроза, коли влітку був град.
Відійшов у вічність 9 жовтня 1998 року.
МИКИТЕНКО ( Гавриляка ) МАРІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА народилася 10 лютого 1923 року в сім’ї Гавриляки Олександра Ілліча та Гавриляки ( Кріт ) Ганни Михайлівни. Дружні брати Леонтій, Василь та Григорій, люблячі батьки.
Після закінчення школи працювала вихователем в дитячому садку. Діти її дуже любили, завжди оточували щільним кільцем, коли зустрічали на вулиці після роботи.
Під час війни Марію двічі забирали до Німеччини і вона двічі втікала, не доїхавши: перший раз з району, але повернувшись додому, дізналася від сусідки, що батьків забрали в Семенівку, вимагаючи її повернення. Марія добровільно повернулася до району, щоб відпустили батьків.
Вдруге – втікала вже з-за Дніпра. Підмовила кількох подруг, щоб утекти до перетину Дніпра, розуміючи, що через річку перебратися назад буде важко… Але раптом перед тим, як треба було втікати, щось усередині почало противитися: не можна! Вона ледве умовила подруг навіть не намагатися робити спробу втечі. І її передчуття виявилися не марними: тих, хто наважився на втечу, фашисти розстріляли … А вже коли перетнули Дніпро, їхали довго без зупинки, люди хотіли пити і німці зупинили потяг, щоб «добровольці» перебратися до Німеччини не загинули від спраги. Ось тут Марія вирішила: треба втікати! Сказала подругам, щоб ішли за нею, а, зустрівши якусь бабусю, шепнула їй: « Ми хочемо втекти! Де тут можна сховатися?» Бабуся швидко все зрозуміла, рукою показала туди, де пити воду, а сама прошепотіла: « Там, ліворуч за сараєм є стара повалена повітка… ЇЇ здалеку не видно…» Дівчата так і зробили: зайшли, хутко лягли на підлогу і лежали, ледве дихаючи…
Вони чули, коли потяг гудком скликав усіх до себе, чули фашистське: « Цюрюк! Шнель, шнель!», а самі відчували, як гупає серце від страху! Чули, як розстрілювали тих, хто не повертався до вагонів, намагаючись втекти, коли потяг уже рушав…
Кілька місяців з подругами йшли пішки, вдень переховуючись в гаях, лісосмугах чи нескошених хлібах , їли зерно пшениці та жита, облущуючи незібрані на полях колоски, а вночі знову йшли…
Допомагали харчами і люди, деколи залишали на ночівлю, якщо в селі не стояли фашисти.
…Через Дніпро їх перевіз на човні рибалка під обстрілом німців. Тут теж не обійшлося просто так! Дівчата домовилися з одним чоловіком про те, що ввечері він перевезе їх через ріку. Вони вже йшли вулицею села, коли їх наздогнала молода жінка і сказала, що її чоловік, з яким вони домовилися, ввечері здасть їх поліцаям. Жінка розповіла, що в крайній хаті з іншого боку села живе дідусь, який переправить дівчат через Дніпро.
Дівчата подякували молодій жінці, яка, на щастя, в час їх перемовин була вдома і чула їхню розмову… А пізнього вечора старий рибалка перевіз їх через Дніпро. Свистіли кулі, прожектори яскравими вогнями перерізали ніч навпіл, а дід веслував, проклинаючи фашистів!
Дівчата знову продовжили свій нелегкий шлях додому: вдень ховалися, а ночами йшли… Не обійшлося і без несподіванок: одна селянка порадила зробити із тканини «ляльку», намотавши пелюшок, зображати з себе маму, щоб не викликати підозру , чому молоді дівчата не на роботі в Німеччині… Так і зробили. Йшли довго, тому останнім часом стали пересуватися і вдень. І раптом із-за гаю вийшли німці! Діватися було нікуди – дівчата продовжували йти. Коли вони вже розминулися, офіцер затримався, покликав жестом до себе Марію і наказав викинути згорток в кущі, показуючи, що її можуть розстріляти… Марія мовчки викинула «ляльку» і дівчата пішли далі…
Після цього випадку стали йти виключно ночами, щоб більше не зіткнутися з військовими… Дорога додому була довга, нелегка, повна небезпечних пригод.
…Дійшовши до Новоселиці, деякий час переховувалася вдома на горищі, але після підозри поліцая, її перевезли на підводі, вкривши сіном, до Степанівки, де жили родичі по маминій лінії.
Після закінчення війни навчалася в Липковатівці (Харківська область) і отримала диплом агронома. Працювала в Оболонській насінневій лабораторії , агрономом та головним агрономом в колгоспі «Комунар», секретарем партійної організації колгоспу.
Чоловік – Микитенко Антон Іванович, дві доньки – Валентина та Ніна.
Марія Олександрівна завжди була надзвичайно енергійна, струнка, невтомна, працелюбна, весела. Засвіт сонця об’їжджала поля, перевіряючи сходи зернових чи цукрового буряка, і кінь втомлювався швидше, ніж вона… Вмілий організатор, вона своїм власним прикладом показувала, яким повинно бути відношення до праці. А коли Марія Олександрівна виступала перед односельцями зі словом на святі чи мітингу, всі слухали її і повністю підтримували, бо народилася і виросла вона тут і добре знала і розуміла і проблеми, і радощі своїх земляків.
Будь-яка робота наче дзвеніла в її руках! А який хліб вона вміла випікати в печі! А які смачні страви готувала! А які начиняла ковбаси і кров’янки до новорічних свят! А які різносоли діставалися з льоху взимку! Жодна людина не вийшла з її будинку без частування. Це був закон у родині, який ніхто й ніколи не порушував.
Не дивлячись на важку відповідальну працю, вправно вела власне господарство, встигаючи і в будинку, і в саду, й на городі. Від дітей вимагала правди завжди й у всьому. Доньок навчала готувати, вважаючи це необхідністю в майбутньому дорослому житті. Її борщ і капусняк – це було щось особливе! Донькам говорила, що жодна жінка не має права не вміти готувати український борщ. У дітей були і постійні обов’язки з прибирання кімнат, але головне – відвідування бабусь і дідусів, що жили поруч, в Новоселиці, що діти робили з величезним задоволенням!
Встигала все, ось тільки не вишивала рушників – такого часу в неї ніколи не було… На стінах висіло багато рушників, але вишиті не нею… Єдина картина – грона синього винограду – вишита гладдю, завжди була на видному місті і Антон Іванович, жартуючи, демонстрував її рідним та друзям як унікальне явище!
Щоліта приймала гостей з різних міст: брати і Марії Олександрівни, і Антона Івановича майже всі стали військовими, служили і на Сахаліні, і в Борисполі, і в Будапешті, і в Харкові, але під час відпустки обов’язково приїжджали разом з дружинами та дітьми в Новоселицю, домовляючись про час приїзду завчасно. І тоді на всьому подвір’ї розлітався аромат домашньої ковбаси, яка ще взимку заливалася смальцем у горшки саме для цієї зустрічі, і розігрівалася в перший день приїзду.
Свою професійну кваліфікацію Марія Олександрівна підвищувала на відповідних курсах Полтави, Харкова, Москви, Ленінграда (Петербурга).
Нагороджена медалями за трудову доблесть. Постійно обиралася депутатом Товстівської сільської ради, депутатом Семенівської районної ради. Після виходу на заслужений відпочинок обіймала посаду голови профспілкового комітету.
На святкування 350-річчя села Новоселиця, коли приїжджали шановні гості і в концерті співала Раїса Кириченко, святковий коровай громада довірила пекти саме Марії Олександрівні. Жінки розповідали, що вимішувала вона тісто дуже довго і відмовлялася, щоб її хоч на якийсь час замінили! Коровай видався на славу!
Не гірший він був і на святкуванні золотого весілля Антона Івановича і Марії Олександрівни, яке відмічали 7 листопада 1997 року родичі і всі сусіди з усієї дружної вулиці Федорова!
Після смерті чоловіка Антона Івановича з 1998 року Марія Олександрівна проживала в Харкові.
Життєвий шлях закінчила 21 квітня 2007 року. Похована поруч зі своїм чоловіком в Новоселиці.