(Про збірки віршів Ніни Супруненко «Щоденник пам’яті». – Х. : Федорко, 2016. – 402 с. / «Дневник памяти». – Х. : Федорко, 2015. – 512 с.)
Збірки написаних упродовж останніх років меморіальних ліричних творів відомої харківської поетеси Ніни Супруненко поєднане не лише назвою та спільним виданням в одній книзі, а й посвятою (і це вважаємо особливо важливим) коханому чоловікові авторки, батькові її дочки й сина, творцеві щасливої родини Олександрові Супруненку, життя якого трагічно обірвалося 25 серпня 2016 року. Про те, що сталося того страшного дня, йдеться у власне щоденниковому записі від 25.12.08 зі спробою осиротілої стражденної жінки осмислити попередні сновидіння розгадкою таїни певних пророчих застережень. Окрім цього матеріалу у вигляді відносно розлогого прозового фрагмента, російськомовна збірка вміщує емоційні віршові рефлексії душевного стану приголомшеної раптовою трагедією поетеси – хвилюючі ліричні твори, співвідносні з поданими в українськомовній частині книжки. В епіграфах до двох перших віршів, створених ще до чорної дати, є ініціальні підписи Н. А. C., що сприймаються як відмінкова форма НАС займенника МИ. Тим самим актуалізована ідея нерозлучності закоханих і після втрати одного з них.
Усі віршові тексти в кожній зі збірок датовано й позначено місцем написання. Для «Дневника памяти» це забезпечує окреслення кола рідних, друзів, добрих знайомих, незабутніх місць перебування щасливого подружжя – основних адресатів лірики російською мовою. Крім того, відповідні тексти сприймаються й у своїй меморіальній значущості, як живі спомини про недавні подорожі разом (від весільної – до далеких, міжнародними маршрутами). Загалом же ліричні партії обох збірок сприймаються як такі, що й переважно реквіємними, і менш частими журливо-величальними тональностями звучать в унісон.
Ілюструвати образний лад ліричної сповіді Ніни Супруненко в названих збірках є справою невдячною, оскільки практично всі віршові тексти характеризуються смисловою злютованістю з відчутною актуалізацією своєрідності образного втілення глибоких внутрішніх потрясінь ще зовсім недавно щасливої закоханої жінки. І все ж спробуємо навести найпоказовіші, з нашого погляду, мікроконтексти художнього світу поетеси в тяжкий час її життєвої трагедії, образно відбитої в збірці «Щоденник пам’яті».
Головними мотивами болючих рядків живої пам’яті про навіки втрачене є відчуття непоправності несподіваного особистого горя, з одного боку, та єдність із коханим навіть і після вимушеної розлуки, – з другого. Саме так прочитуються численні авторські словесні образи нестерпних страждань: «Сонце померкло в серпні, / Крига скувала душу» (с. 6); «Скоїлось лихо з нами. / Я – вічний біль, не жінка. / Сокіл же мій коханий / В небо злетів, як зірка…» (Там само); «Живу – бо плачу. / Плачу – бо живу, / Скорочуючи відстані між нами» (с. 8). У цьому експресивно-емоційному ряду й досить оригінальні образні узагальнення афористичного характеру, як-от: «Смерть ніколи не вбиває / одну людину / вона рикошетом цілиться в тих / хто любить» 14.06.08 Харків (с. 61); «І я в житті вже не шукаю броду – / Бреду наосліп у своїй біді…» 22.03.09 Полтава – Київ (с. 69); «Осиротіле щастя не співа…» 27.11.14 Київ (с. 165). Наскрізними образами поетичного «Щоденника пам’яті» відповідно є той, кому його присвячено, і вірна дружина, творець нерукотворного пам’ятника коханому. Від вірша до вірша авторка заявляє про невичерпну «болю криницю» (с. 22), намагаючись збагнути причину і смисл страшної сімейної трагедії: «Я сподівалась ти і я – навічно! / Та ти згорів…» (с. 20). І цілком правомірним видається гірке запитання до несправедливої долі: «Чому ж так рано роз’єднала Лета / Тебе й мене своїми берегами?!» (с. 10). Проте попри всі випробування стражданнями кохана жінка переконливо стверджує: «У мене тебе – не буде,/ А я – навічно твоя» (с. 12). Вона не має сил замінювати звичне «люблю» на «любила» й на втішальне «Кращих Бог забирає» реагує нестримним воланням серця «Краще він був би гіршим!» (с. 14). Адже кожна мить життя осиротілої коханої нагадує про минулі щасливі дні: «Ніч прошита наче кулями / думками про тебе / світає» 17.06.07 Харків (с. 46). Безупинний час не здатний потопити мрію про щастя в серці того, кому життя подарувало всесильне почуття Любові. Про вдячність коханому за цей безцінний дар говорить поетеса таким ліричним пасажем: «Життя іде – я посміхаюсь часто / (Ніхто не знає: лиш на горя тлі!), / Тому відчути в серці просто щастя / Без тебе неможливо на землі…» (с. 86). Книга пам’яті написана серцем і душею, вона не може залишити байдужим нікого з тих, хто наважиться пройти її безрадісними, але навдивовижу щирими, спрямованими на співпереживання сторінками.
Читаючи ліричний «Щоденник пам’яті», мимоволі співвідносиш сприйняте з відомим українським контекстом інтимної лірики високої проби. Асоціативно згадується Шевченкова візія сповненого болючих переживань кохання: «Така її доля… О Боже мій милий! / За що ж Ти караєш її молоду?». У пам’яті зринають також Лесин образ «сльози-перли» та Франкове символічне означення нещасливого кохання «зів’яле листя». І хоч останні спричинені іншими життєвими ситуаціями, сутнісно вони суголосні з тим, про що веде вражаючу ліричну оповідь Ніна Супруненко, оплакуючи й водночас стверджуючи своє кохання, стяте, але не вбите страшною випадковістю. Вважаємо рецензовану лірику безумовним здобутком вітчизняної поезії останніх десятиріч, художнім явищем, яке в парадигмі новітніх оцінок слід віднести до мовно-естетичних знаків національної культури.
В автографі на примірнику двомовного ліричного щоденника пам’яті Ніна Супруненко схарактеризувала даровану книгу епітетом найсумніша. Знайомство зі змістом інтимної лірики на її сторінках засвідчує правомірність саме такого художнього означення. В одному з інтерв’ю на питання кореспондента про особисте родинне щастя славетна Ада Роговцева відповіла словами Антона Чехова, який говорив про те, що навіть у найбільшому людському щасті є щось печальне. У відблисках променів щасливого кохання на темному похмурому тлі раптового смертельного випадку аналізована лірика подає проникливо-болюче в органічній єдності з печально-щемким. Але все це сприймається не як страхітливе, жахливо-неприйнятне, а як суто людське, як один із можливих супроводів прекрасної й у своїй основі всесильної Любові. У цьому й полягає привабливість і неперебутнє значення створеного поетичним талантом Ніни Супруненко – берегині вірного кохання, майстерно втіленого в її ліриці.
Володимир Калашник, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна