СВІТЛІ СПОГАДИ…

Знайомство наше з Володимиром Володимировичем Гаряївим ( пишу “Гаряївим”, бо саме так він
підписувався в останні роки життя) відбулося восени 1974 року. Я, тоді ще операційна сестра,
працювала на Холодній горі, де поруч, на провулку Болгарському, проживав Володимир
Володимирович Гаряїв. Одна з медсестер на прийомі, знаючи, ким працює Володимир
Володимирович, попрохала його почитати мої вірші. Він підійшов до мене — і так, без ініціативи з
обох сторін, нас познайомили. Зав”язалася наша багаторічна дружба, яка закінчилася тільки з
відходом В.В.Гаряїва в інший світ…

Володимир Володимирович завжди був людиною цілеспрямованою і надзвичайно
працьовитою. Цінував ці якості в інших, страшенно не любив безвідповідальних і необов”язкових
людей. Як викладач — вимогливий, але завжди готовий прийти на допомогу і витратити свій
власний час, якщо студентові чи аспірантові це потрібно. Запрошував додому, пригощав чаєм та
обідом.
Для мене особисто складав список зарубіжних поетів, яких я повинна була перечитати за певний
період часу, дарував багато збірок поезій, які я з вдячністю зберігаю донині в сімейній бібліотеці…
Був страшенно проти мого вступу на режисерське відділення, мотивуючи тим, що така професія,
яка потребує багато часу та енергії, буде заважати мені писати вірші. То ж коли дізнався про мій
вступ, був неприємно вражений тим, що я не дослухалася до його поради. Висловлював своє
невдоволення моєму чоловікові Олександру Олександровичу, говорячи: “ Тепер вона не напише
вінка сонетів!” Звісно, що тієї ж ночі я почала писати свій перший вінок сонетів…

Володимир Володимирович любив подорожувати. Для походів до лісу в нього був рюкзак,
розкладний стільчик, туристичний набір каструль, що входили одна в одну. Часто у вихідні він сам
вирушав до лісу і проводив там цілий світловий день. Вперше про те, що бувають білі фіалки, я
почула від Володимира Володимировича. Знаючи, що в мене в саду є “лісова галявина”, він
згодом викопав для нас кущик білої фіалки.
Але, звісно, одними подорожами до лісу він не задовольнявся. Одного разу на льодоколі
добрався до Північного полюса. На той час це було рідкістю і коштувало чималих грошей, але на
книги та подорожі Володимир Володимирович ніколи не скупився.
Гаряїв не тільки описував свої враження, але й робив замальовки олівцем. Це була одна з його
любимих розповідей. Він із захватом показував малюнки, акуратно зберігаючи їх.

Одна з найголовніших його пристрастей — це книги. Однокімнатна квартира його більше схожа
була на міні-бібліотеку, бо з усіх боків, від підлоги до самої стелі, стояли полиці з книгами, де по-
сусідськи уживалася проза й поезія, філософська література і альбоми репродукцій картин відомих
художників. Цікава деталь щодо колекціонування книг: повне зібрання когось із письменників
могло бути, наприклад, без четвертого, шостого, дванадцятого томів. Колись,на запитання мого

сина Антона, який в той час якраз уже вчився рахувати, Володимир Володимирович відповів: “
Розумієш, Антошенька, письменник це чудовий, але відсутні книги написані значно слабкіше…
Тому я їх вилучив.” Це здивувало навіть мене, бо я, чесно кажучи, думала, що просто відсутніх
томів Володимиру Володимировичу не вдалося дістати! Адже в ті роки книги ми дійсно
“діставали”, що ніяк незрозуміло нинішній молоді…
Ще Володимиру Володимировичу подобалися вази для квітів, особливо порцелянові або
фаянсові, тому з вибором подарунків для нього до свят — проблем не було.
Працювати любив взагалі, але з особливим задоволенням робив це вечорами та вночі, тому
взаємні дзвінки один одному опівночі були не дивиною. Світло любив затишне — світло настільної
лампи — і для нього було насолодою писати при такому освітленні. В мене й до цього часу є дві
лампи, на одній з яких написано:” Ніночці на гарні вірші – В.В. 31.05.89”.
Особливо вражав наших гостей у мене на дні народження, бо, знаючи, що в останній день весни
ми будемо вирушати до лісу в березовий гай, все одно з”являвся в білосніжному костюмі, білому
метелику та білому взутті!
Його зовнішній вигляд, природна вроджена інтелігентність, гострий розум, тонке почуття гумору,
сучасний погляд на речі завжди захоплювали наших нових знайомих.
В нашій сім”ї він дружив з усіма: і з моїм чоловіком Олександром Олександровичем, і з сином
Антоном, і з донькою Олесею. З дітьми він легко знаходив спільну мову, вмів спілкуватися так, щоб
їм було цікаво. Особливо дітям подобалося те, що він дозволяв їм розглядати репродукції картин у
товстих альбомах, завжди мав олівці й фарби для малювання. Діти його любили, а це, як відомо,
показник вірний для визначення суті людини. Дитячий садок доньки був поруч з будинком
Володимира Володимировича і мені було дуже складно переконувати Олесю не заходити до
нього щодня!
Був пунктуальний, на запрошення прийти в гості ніколи не спізнювався, приходив за кілька
хвилин до призначеного часу.
Володимир Володимирович любив приймати вдома гостей, був майстерним кулінаром. Навіть
на свій день народження, 15 березня, готував для гостей сам: надзвичайно смачна свинина з
чорносливом, різноманітні м”ясні салати з апельсинами та ананасами за рецептом його матері.
Гаряїв дуже пишався своїми батьками, показував родові фотоальбоми зі старовинними
світлинами. Пам”ятаю статтю в енциклопедії про досягнення матері Володимира
Володимировича, він з неприхованою гордістю неодноразово читав нам цю статтю.

Перший мій рукопис «Дарунок долі” був створений під тиском з боку Володимира
Володимировича! Це був 1985 рік. Гаряїв якраз закінчив свою публіцистичну книгу і збирався
відвозити її до видавництва. Тоді ще я не розуміла смаку підготовки майбутньої книги, не бачила в
цьому творчості, а сприймала як нудну роботу… Саме Володимир Володимирович навчив мене
любити цікавий процес народження майбутньої книги! Вже в другій книзі “Цветные сны” я
присвятила одну з поезій В.В.Гаряїву: «Отказаться от малого в пользу будущих дней…»
Він же радив, потім став наполягати на тому, що я повинна збирати свій архів: записи пісень на
мої слова, статті про творчість, листи від читачів, аудіозаписи радіопередач і тому подібне.

Володимир Володимирович обожнював Михайля Семенка. Не просто пам”ятав його як
близького друга юності, не тільки захоплювався його творчістю,а саме обожнював! Якщо я в
розмові починала говорити щось не зовсім схвальне про якусь риму у вірші Михайля Семенка,
Володимир Володимирович тут же категорично стверджував: “Це він навмисно так заримував,
показуючи, що для нього рима неважлива!” Сперечатися було марно!
Як марно було сперечатися і відносно НЛО та інопланетян. У нас було прийнято ділитися
новинами чи цікавими статтями, я нависне, знаючи його реакцію, приносила Володимиру
Володимировичу публікації про НЛО, на що він незмінно реагував так: “Я б з радістю в це повірив,
але чому вони не прилітають до мене чи до когось із вчених, а чомусь вибирають для своїх візитів
виключно домогосподарок?!”

Про те, щоб дописати “Метафоричний реквієм”, який розпочав ще за часів дружби з Михайлем
Семенком та Павлом Тичиною, почав говорити давно, потроху дописував, але працювати постійно
став у останні роки. Я допомагала йому на предмет української мови, бо вона була в нього деколи
архаїчна, збережена в пам”яті здавна, адже багато років поспіль і у викладацькій діяльності, і в
побуті Володимир Володимирович користувався, як і більшість із нас, мовою російською…

В останні роки Гаряїв часто говорив про смерть. Говорив спокійно, підкреслюючи свій вік: “Я не
боюся смерті — я давно відношусь до смерті по-філософськи”. При цьому ходив на зустрічі з
молоддю, до Спілки письменників, якщо там читали поезії цікаві для нього початківці.
Єдине, чого прагнув — це закінчити реквієм.
До останнього дня Володимир Володимирович Гаряїв жив активним творчим життям. Писав
щоденно, часто переписував, змінював, дописував. Читав написане вголос, просив робити
зауваження, якщо здасться щось не так… Але робити якісь зауваження мені навіть не спадало на
думку, бо, на мій погляд, лише він сам мав право вирішувати, як саме має бути…
Єдине, що я зробила, це, за його проханням, назвала ту пісню, яка мені подобалась найбільше і
яку він у “Метафоричному реквіємі” присвятив мені…
Пішов із життя Володимир Володимирович Гаряїв святково одягнений, бо якраз збирався нести
до видавництва рукопис, але, певно, стривожилось серце і він приліг на диван спочити на кілька
хвилин…

   Ніна Супруненко, заслужений діяч мистецтв України